Два світи в одному смартфоні
Уявіть собі українського солдата в брудному окопі під Часовим Яром. Він щойно пережив черговий обстріл, снаряди для якого були випущені з установки, що стоїть на російській території — у недосяжній для нього зоні. Він дістає телефон і бачить новини: його президент у сяйві софітів Овального кабінету тисне руку американському лідеру. Йому кажуть про «прекрасну зустріч» та «безпрецедентну підтримку». Але солдат знає, що в його реальності політика цього ж «союзника» є невидимим зашморгом, що не дозволяє завдати удару у відповідь.
Це не шизофренія. Це суть подвійної гри Вашингтона. Інформація, оприлюднена The Times, про свідоме обмеження Білим домом можливостей України, — це офіційне підтвердження політики керованого конфлікту. Її мета — не перемога України, а уникнення дестабілізації Росії. Це цинічна гра, в якій життя українців — прийнятна ціна за глобальну стабільність Вашингтона.Політика обмежень — це не просто рекомендація, а жорстка система контролю, яка перетворює західну зброю з інструмента перемоги на інструмент дозованого опору.
Як повідомляє The Times, цей механізм працює на кількох рівнях:
Пряме вето Пентагону: Американське військове відомство «потайки наполягає на обмеженнях щодо використання американської зброї, особливо критично важливих далекобійних ракет ATACMS, щоб Україна не могла вражати військові цілі глибоко всередині Росії». Це означає, що кожен запуск ракети, здатної знищити штаб, аеродром чи склад пального за сотні кілометрів від фронту, проходить через американський фільтр. Це не союзництво, це зовнішнє управління військовими операціями.
Розширене вето на європейську зброю: Цинізм ситуації поглиблюється тим, що Вашингтон поширює свої обмеження і на зброю, надану іншими країнами. «Пентагон наклав таке ж вето на використання Україною європейських ракет, включно з британськими крилатими ракетами Storm Shadow, які використовують американські дані для завдання удару». Це перетворює США на глобального контролера, який вирішує, наскільки боляче Україна може вдарити навіть не своєю, а британською чи французькою зброєю.
Двопартійна змова: Найбільш шокуючим є те, що ця політика — не винахід Трампа. «Іронія полягає в тому, що саме адміністрація Байдена вперше ввела ці обмеження». Трамп, який роками критикував свого попередника за «м'якість», насправді лише продовжує та посилює цю згубну для України стратегію. Це доводить, що проблема не в особистості президента, а в глибокому, двопартійному консенсусі американського істеблішменту.
Кремлівський сценарій з американським акцентом
Щоб зрозуміти справжні наміри, що стоять за вашингтонською зустріччю, достатньо деконструювати риторику і порівняти її з реальністю. Пропозиції, озвучені Трампом, є не чим іншим, як кремлівським ультиматумом, лише перекладеним на мову американської бізнес-дипломатії.
Риторика: «Безпрецедентні гарантії безпеки» та допомога «по типу 5 статті НАТО».
Реальність: Ці «гарантії» є не безумовним зобов'язанням, а товаром, який пропонується в обмін на територіальні поступки. Це повторення логіки Будапештського меморандуму, але в ще більш цинічній формі: безпека майбутнього пропонується в обмін на легалізацію вже скоєного злочину. Це не гарантія миру, а заохочення до майбутніх агресій.
Риторика: Прагнення до «довготривалого миру» та «завершення вбивств».
Реальність: Категорична відмова розглядати припинення вогню як перший крок. Трамп прямо заявив, що він «зупинив шість війн без припинення вогню» , повністю віддзеркалюючи позицію Путіна: спочатку всеосяжна угода на умовах агресора, і лише потім — тиша. Це перетворює переговори на інструмент тортур, де кожен новий загиблий український солдат стає аргументом на користь капітуляції.
Риторика: «Дві сторони, які бажають укласти угоду».
Реальність: Повна відсутність ознак того, що Росія готова відмовитися від своїх максималістських цілей. Зустріч Трампа з Путіним в Анкориджі завершилася провалом , а єдиною «поступкою», про яку говорять американці, є міфічна згода Путіна «не окуповувати всю Україну». Це спроба продати відмову від нездійсненних планів як великий компроміс. Тиск Трампа на Україну посилюється його внутрішніми проблемами: наближення проміжних виборів та низка скандалів вимагають від нього швидкої «перемоги», яку можна буде пред'явити виборцям. Саме тому він говорить, що вирішення конфлікту можливе «через тиждень або два», — йому потрібен результат за будь-яку ціну.
Чому Вашингтону потрібен поранений, але живий ведмідь
Якщо офіційні пояснення про страх «ескалації» є лише прикриттям, то в чому полягає справжній мотив політики стримування? Він криється у фундаментальному страху Білого дому перед єдиним сценарієм, який вони вважають гіршим за продовження війни, — неконтрольованим колапсом Російської Федерації.
Рішуча перемога України, яка б могла запустити центробіжні процеси в Росії, розглядається у Вашингтоні як геополітичний кошмар. Їхня доктрина полягає у керованому занепаді Росії, а не в її знищенні. Це як контрольований демонтаж хмарочоса, а не хаотичний землетрус. І цей демонтаж передбачає три головні запобіжники:
Запобіжник ядерний: Уникнути ситуації, де десятки нових нестабільних утворень змагаються за контроль над ядерними арсеналами. Вашингтон воліє мати справу з одним передбачуваним, хоч і ворожим диктатором, ніж з десятком непередбачуваних польових командирів з ядерними валізами.
Запобіжник китайський: Запобігти утворенню вакууму влади в Євразії, який миттєво заповнить Пекін, отримавши доступ до російських ресурсів і перетворившись на нестримного гегемона.
Запобіжник хаосу: Уникнути гуманітарних та економічних криз, які неминуче супроводжуватимуть розпад імперії.
Саме тому американська політика полягає у тому, щоб тримати Росію у стані перманентного виснаження: достатньо слабкою, щоб не загрожувати глобальному порядку, але достатньо сильною, щоб не розвалитися. Україна в цій стратегії є лише інструментом. А американські обмеження — це хірургічний скальпель, який дозує біль і не дозволяє завдати смертельного удару.
Покірність мимоволі та проблиски опору
На цьому тлі роль європейських лідерів у Вашингтоні була трагічною. Їхня улеслива риторика та слова подяки Трампу — це не ознака згоди, а симптом власної стратегічної слабкості. Вони змушені грати за правилами, які їм не подобаються, бо самі не наважилися встановити свої.
Проте навіть у цьому хорі покірності прозвучали важливі дисонуючі ноти, які показали, що Європа не є монолітною:
Лише канцлер Німеччини
Фрідріх Мерц наважився говорити про необхідність тиску (pressure) на Росію і назвав припинення вогню першочерговим кроком , прямо кинувши виклик логіці Трампа.
Лише прем'єр-міністр Італії Джорджа Мелоні акцентувала на слові справедливість (justice), нагадавши, що мир без правосуддя є аморальним.
Лише президент Фінляндії нагадав про історичний досвід боротьби з агресором, тонко натякаючи, що умиротворення ніколи не працює.
Найбільша трагедія вашингтонського спектаклю полягає не в цинізмі Трампа, а в стратегічній слабкості Європи. Необхідність улесливо виспівувати перед американським президентом народилася з власної нерішучості. Європа має всі важелі, щоб змінити хід війни, але боїться їх використати. Замість 18 пакетів косметичних санкцій могла б бути тотальна економічна ізоляція. Замість місяців вагань щодо Taurus чи інших далекобійних ракет — рішуче постачання. Замість розмов — конфіскація російських активів. Якби Європа використала свою реальну економічну міць, їй не довелося б підігравати у вашингтонському спектаклі.
Вибір за межами поля бою
Цинічна гра Вашингтона та нерішучість Європи стали можливими не в останню чергу через внутрішню слабкість України. Коли зовнішні партнери бачать, що держава функціонує як корпорація кланів, а на стратегічних посадах знаходяться люди з неоднозначною репутацією, вони роблять висновок: з цією країною можна «домовлятися», її можна «менеджерити», її інтересами можна нехтувати.
Тому справжній шлях до перемоги лежить не лише на полі бою. Він лежить у побудові сильної, інституційно стійкої та некорумпованої республіки, яку неможливо буде ігнорувати чи використовувати як розмінну монету.
І поки політики ухвалюють рішення, виходячи зі своїх страхів та інтересів, ми в Україні маємо керуватися пам'яттю. Пам'яттю про тисячі героїв, які віддали свої життя не за «керований конфлікт», не за «компроміс» і не за заморожену лінію зіткнення. Вони загинули за вільну, соборну і суверенну Україну. І будь-який мир, що зраджує цю мету, буде не просто поразкою. Він буде оскверненням їхньої жертви. Це та межа, за якою компроміси закінчуються.
