8 липня 2024 року світ облетіли кадри зруйнованої київської дитячої лікарні. Російський ракетний удар влучив у новозбудований корпус Національної дитячої спеціалізованої лікарні "Охматдит" — медичного символу України, місця, де рятували тисячі дітей з усієї країни. Загинули й були поранені діти, персонал. Гнів, біль і солідарність українців переросли у масштабний збір коштів.
Понад мільярд гривень за лічені дні — рекорд для благодійної сфери. Але цей мільярд, що мав стати фундаментом для швидкої та прозорої відбудови, перетворився на тіньовий об'єкт бюрократії, кулуарних рішень та мовчання.
Ключовим бенефіціаром збору став благодійний фонд "Охматдит – здорове дитинство". На його рахунку — 378 мільйонів гривень. Ще сотні мільйонів були акумульовані на рахунках лікарні та через платформу United24. Але коли справа дійшла до реалізації, усе зупинилося. У липні фонд оголосив закритий конкурс на ремонт корпусу. Переможцем стало ТОВ "Буд-технолоджі" з пропозицією 307 млн грн — третя за дорожнечею серед 14. Компанія, за оцінками журналістів-розслідувачів, не мала технічної бази й завищила ціни. Більш дешеві учасники не були почуті. А сам фонд відмовився переказувати кошти лікарні, залишивши за собою право їх самостійно освоювати. Торги скасували…
Ситуація спричинила скандал. Гендиректор "Охматдиту" Володимир Жовнір публічно заявив про конфлікт із фондом. Частина донорів, зокрема "Укрнафта", зажадала повернення коштів. Аудиту немає. Незалежної перевірки — немає. Довіра — на межі. Міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко не пояснив, чому МОЗ не втрутилося на етапі планування або хоча б після першого тендера. Натомість двох його заступників було звільнено без коментарів. Чи стали вони цапами-відбувайлами в ситуації, яка потребувала не жертв, а рішень? Невідомо.
А тепер — головне. За весь цей рік журналісти Bihus.Info — медіа, яке вважається зразком української розслідувальної журналістики — не оприлюднили жодного матеріалу, що стосується відбудови "Охматдиту". Жодного сюжету, новини, аналітики. Жодного питання до МОЗ, до фонду, до виконавців. Хоча той самий період був насичений публікаціями про земельні афери, депутатські подорожі, укриття, підряди в Бородянці, зв’язки з олігархами.
У публічному просторі лунає обґрунтоване запитання: чому? Тим паче, що відомо — Денис Бігус мав особисту зустріч із Володимиром Жовніром після вибуху скандалу. Зустріч була кулуарною. Про зміст — тиша. Про наслідки — мовчання. Очевидно, що журналіст володів усією первинною інформацією. Але матеріалу не зʼявилося. Це мовчання важко пояснити браком ресурсів чи уваги до теми. Це виглядає як свідомий редакційний вибір.
Це не перший випадок, коли редакція, що декларує незалежність, оминає чутливу тему. Ще один яскравий приклад — серія розслідувань про земельні схеми в Києві за участю Комарницького та Палатного. Впродовж трьох випусків роль мера Києва Віталія Кличка так і не була окреслена чітко, хоча публічно відомо про його зв’язки з обома фігурантами. Натомість неформальні зустрічі Бігуса з Кличком, зокрема в ресторані "Авалон", що пов’язаний із наближеними до мера особами, викликають у громадськості запитання. Адже коли журналіст опиняється за одним столом із фігурантами своїх же розслідувань — суспільна довіра потребує дуже чітких відповідей.
Можливо, редакція вважала, що інші медіа вже достатньо висвітлили проблему. Можливо, не хотіла загострювати напругу в делікатній ситуації. Можливо, не побачила достатньої доказової бази. Усе це припущення. Але головне — мовчання є інформаційним вибором. І воно має наслідки.
Бо поки мовчать журналісти, діти проходять хіміотерапію в аварійних палатах. Поки не ставлять питання фондові — сотні мільйонів лежать мертвим вантажем. Поки не запитують міністра — лікарня не відбудовується. Поки не пояснюють суспільству — довіра зникає.
Я поважаю колег з Bihus.Info. Я вірю, що їхня робота важлива. Але саме тому й ставлю це запитання: чому ви обрали не бачити цю історію? І чи готові ви визнати — хоча б зараз — що ця тема варта вашої уваги?
Бо коли навіть флагмани мовчать, це не просто редакційний вибір. Це дзеркало суспільства. І в ньому ми всі маємо подивитися на себе.
