Частина 1: Краще воювати зараз, ніж потім
«США ще можуть перемогти Китай. Але з кожним роком це буде важче», — адмірал Папаро.
Колись Вашингтон вірив у діалог і глобалізацію.
Сьогодні — формує лінію фронту від Японії до Філіппін.
Китай зростає. Озброюється. Розширюється.
І якщо війна — питання часу, то Пентагон воліє, щоб цей час настав не пізніше 2027-го. Поки є час і колишній миротворець Трамп.
Краще раніше, ніж пізніше.
Бо "ще можемо" скоро перетвориться на "вже не встигаємо".
Частина 2: Порти замість баз. Китай будує імперію без пострілів. Не те, що Крембль.
Китай не створює військові бази — він купує порти.
І це працює краще за гармати.
Майже 100 портів у 40 країнах світу — від Африки до Латинської Америки, від Європи до Тихого океану.
І всюди — логістика, охорона, склади, термінали.
А за ними — сигнали, сенсори, вплив.
Коли США шукають союзників —
Китай вже орендує їхні причали на 99 років в ключових точках світу.
Пірей у Греції
Хайфа в Ізраїлі
Балбоа в Панамі
Джибуті в Африці
Гвадар у Пакистані
Це — морський Шовковий шлях, де кожна точка — “небаза з усіма функціями бази”.
“Кораблі приходять і йдуть. Китай залишається.”
Ось чому Вашингтон нервує. Бо війна ще не почалась — а територія вже окупована зайнята.
Частина 3: Європа як другий фронт. Війна для відволікання від війни
США будують коаліцію в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Китай уважно стежить — і діє асиметрично.
Якщо головна мета — Тайвань,
та головна пастка для США — це Європа.
Поки Пекін мовчить — Москва стріляє.
Війна в Україні:
скувала ресурси Заходу;
виснажила запаси озброєнь;
змусила НАТО думати про “захист тилів”, а не про Азію.
Ідеальна стратегія Китаю — не відкрити фронт, а відволікти фронтом.
Ось вам і замовник війни...
А хуйло -- радісний виконавець, який радий, що його рабом дозволили вмерти за омріяну ідею, що знищує його державу, але сприяє великому босу
“Поки ви боретесь за Київ — ми виходимо на Тайбей.”
Мацковія — це не лише союзник Китаю.
Це — розрядка Заходу перед основним ударом.
І тому США не можуть дозволити собі затяжну війну в Європі.
Це реалії Пентагона, а бредні Трампа -- це лише те, що віддзеркалює реальність у Пентагоні
Бо у Тихому океані вікно для втручання — вузьке, але смертельно важливе.
І поки одна рука Заходу зайнята допомогою Україні,
інша може не встигнути піднятись у Тихоокеанській протоці.
Частина 4: Тайвань — не мета, а дзеркало
У кожному американському плані війни з Китаєм — Тайвань на першій сторінці.
Але для самого Китаю Тайвань — це вже не просто острів.
Це тест на всіх. І на все.
Для США — це тест на статус. На жаль, не Україна
Якщо Китай візьме Тайвань, а Америка відступить — це не поразка. Це кінець гегемонії.
Остаточний.
Юридично оформлений!
Для Японії, Філіппін і Австралії — тест на довіру.
Якщо Америка не втрутиться — союзники почнуть шукати іншого патрона.
А інший у регіоні лише один — Пекин
Для Китаю — це дзеркало сили.
Взяти Тайвань — це показати, що Китай здатен кинути виклик США
не лише економікою, а відкрито і збройно.
Це значно більше, ніж для Кремля взяти Україну
Хоча і для Кремля усе звучить, як один народ...
Цікаво, що вже і КНДР зрозуміло, що Південні Корея не один з ними народ...
Бо народ не лише гени...
І тайванці вже давно не китайці
Але водночас —
Тайвань це і дзеркало страху.
Бо спроба — може закінчитись крахом:
санкції,
блокада,
розрив логістики,
військова поразка.
І в цьому дзеркалі Пекін бачить або свою перемогу, або свою вразливість.
Тому Китай просто тисне там, де здається, логічний удар:
Залякування — замість висадки.
Маневри — замість бою.
Дипломатичні унепржливлення — замість стратегічного удару.
Тайвань — це поле битви, яке Китай хоче виграти, не ступивши ногою.
Бо інакше це гаряча 3WW, а не гібридна (холодна) 4WW
Частина 5: ГОДИНА Х. 2027 — рік, коли час зникає
В усіх стратегічних документах США фігурує одна дата: 2027.
Саме до цього року Вашингтон має сформувати ударний пояс в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Саме до цього року Китай готує “технічну готовність” до операції проти Тайваню.
І саме до цього року — обидві сторони бояться не встигнути.
Чому саме 2027?
США розгортають додаткові ППО, підводні човни, дрони та склади боєприпасів.
Китай нарощує ракетні залпи, кіберзброю, флот, ядерний щит.
Тайвань переозброюється — але не встигає без американської допомоги.
Це не дата початку війни.
Це дата, після якої відстрочка стане поразкою.
Вікно можливостей зачиняється з обох боків:
США ризикують втратити регіон, якщо не стримають КНР.
Китай ризикує втратити шанс, якщо не встигне “взяти своє” до повного укріплення Тайваню.
І обидві сторони це знають.
Тому 2027 — не рік. Це рубікон.
Хто виграє 2027 — той не битиметься.
Бо війна буде непотрібною, якщо перемога вирішена до неї.
До речі, 2027 -- це рік, коли Сі йтиме на на 4 строк (на 3 пішов під прикриттям мацковитських танків, що сунули в Україну), а Трамп готуватиметься грати у вічну MAGA. Вибори у них у 2028
Але!
Є одна змінна, яку бояться обидві сторони.
Ім’я їй — Україна.
Бо саме Україна здатна зламати хронологію, змінити темп,
вивести з гри або Китай, або Захід, або обох.
Частина 6: Україна — фронт, що все ламає
2027 — рік вирішального маневру між Китаєм і США.
Але між ними, прямо зараз, палає війна.
Війна, яка ще не в Тихому океані, але вже ламає глобальні розклади.
І ця війна — в Україні.
Це для Кремля ми проксі США, а для США --- Кремль це проксі Китая, який треба знищити. Але знищити саме, як проксі КНР.
І в цьому таємниця усіх кривавих маневрів.
Якщо Україна програє:
Кремль отримає переможну легітимність і вийде з-під китайського контролю.
Росія стане окремим полюсом сили — і конкурентом Пекіну в Євразії.
Захід зазнає геополітичної поразки до конфлікту за Тайвань.
Але Китай не хоче перемоги Росії.
Бо Кремль-переможець —
І не керований
І не відомо чи партнер.
Якщо Україна переможе:
США та Європа отямляться, зміцніють, перенесуть фокус на Азію.
Партнери в Азії відчують, що демократія здатна перемагати.
КНР втратить не лише Росію як інструмент тиску, а й стратегічну паузу.
Китай не хоче перемоги України.
Бо це — тригер західного ривка.
Отже: Китай не хоче ані нашої перемоги і миру, ані нашої поразки
Китаю потрібна Україна в режимі "перманентної недоперемоги".
В стані, коли Захід виснажується,
Росія залежить,
а Пекін — грає посередині.
Україна стала “дикою картою” у грі, де всі хотіли чіткого фіналу.
Вона може зірвати план Китаю щодо 2027.
Вона може вибити Росію з гри.
Вона може змусити США переключитись раніше.
Або не переключитись взагалі.
Україна — це фронт, який ламає глобальні сценарії.
І це — не перебільшення. Це реальність нового століття.
І все тому, що українці не погодилися на Київ за три дні і взяли зброю в руки
Ми усі нам війні, бо тил теж на війні
Частина 7: Геополітична комедія — або “Танок трьох імперій”
У цій виставі три актори. І кожен грає за себе.
Але сцену — одна. І публіка — одна.
І ніхто не хоче платити за квиток.
США
— Ми ще встигаємо перемогти!
— Але якщо можна — без втрат, без війни, і бажано до виборів.
— Стратегія? Так, звісно. Але давайте спершу подивимось рейтинги в Айові.
Китай
— Нам не потрібна війна.
— Але якщо вона буде — то тільки керована, вигідна, неофіційна, коротка, гібридна, і з економічним прибутком.
— Тайвань наш, але поки він там — нічого страшного.
Мацковія
— Ми вже воюємо.
— Але поки самі не знаємо з ким, за що і як довго.
— Зате маємо ядерку і мультики. І друзів! Двох. Тимчасово.
А Україна?
Україна — це сцена.
Освітлення.
Грим.
І звук.
Але не актор. Бо акторів вже вистачає.
Але у нас Зеленській актор
На жаль, в прямому смислі...
Фінал?
Тайвань — у ролі метафори.
НАТО — у ролі запізнілого диригента.
Китай — у ролі хореографа.
А всі разом — у постановці під назвою "Світовий порядок 2.0: Репетиція без прем'єри".
Гірше, якщо прем'єра без репетиції...
Далі буде. Війна, тривоги, кров...
Поки ми не станемо гравцем чи хоча б членом команди гравців....
