Війна, обов'язок пам'ятати та кумулятивна криза ідентифікації
Війна, яка у 2025 році триває вже свій дванадцятий рік (рахуючи від початку агресії у 2014 році), — це не лише фронт, стратегія та стійкість. Це також глибокий і постійний обов’язок пам’ятати. Пам’ятати кожного, хто віддав життя за свободу та територіальну цілісність України. І це не метафора — це дуже буквальний, технічний і юридичний процес. Ідентифікація загиблих є однією з найгостріших точок зіткнення між людською гідністю, правом родини на правду та ефективністю державного управління. В умовах України, де війна стала масовою, затяжною, тотальною та надзвичайно жорстокою, ідентифікаційна криза набула системного, кумулятивного масштабу, що посилюється з кожним роком протистояння.
Станом на 12-й рік війни, кількість загиблих військовослужбовців та цивільних осіб, які мають статус "безвісти зниклих", за різними оцінками, продовжує сягати значних, потенційно десятків тисяч, цифр. За кожною такою одиницею статистики — трагедія конкретної родини, яка перебуває у стані невизначеності, не може отримати належні соціальні виплати, не має можливості гідно поховати близьку людину, не отримує навіть офіційного визнання факту її смерті. Це підриває не лише соціальний захист, але й психологічну стійкість тисяч українських сімей.
Держава в цьому аспекті виявилася інституційно не готовою до війни такого масштабу та тривалості. Проблеми, які були помітні на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році (коли почався третій рік інтенсивної фази війни), на четвертий та п'ятий роки великої війни (2025 рік) не лише не вирішилися, але й поглибилися через накопичення неідентифікованих тіл, ускладнення доступу до місць загибелі (зокрема, на окупованих територіях), та виснаження ресурсів. Виявилось, що в нас досі немає єдиного, ефективного та юридично бездоганного алгоритму дій, коли тіло знайдено, а швидка та повна ідентифікація ускладнена або родичів неможливо одразу знайти чи отримати від них біологічні зразки.
Правовий вакуум, технічні бар'єри та виклики довготривалого конфлікту
На одинадцятий та дванадцятий роки війни Україна продовжує перебувати у стані правового та процедурного колапсу в питанні ідентифікації загиблих. З одного боку, технічні можливості ідентифікації існують та розвиваються: є цифрові реєстри (хоч і фрагментарні та розрізнені), є сучасні криміналістичні методи, є певна інфраструктура. З іншого — ці інструменти або не мають належної юридичної сили, або їх застосування не регламентовано ефективно, або ж доступ до них обмежений:
Дактилоскопічний збіг, навіть якщо він є стовідсотковим та очевидним, не має самостійної юридичної сили для офіційного встановлення особи без обов'язкової ДНК-верифікації. Це головний бар'єр для повноцінного використання некродактилоскопії.
Біометричні та дактилоскопічні реєстри МВС/ДМС — залишаються значною мірою закритими, не повністю інтегрованими, або доступ до них для слідчих, судмедекспертів чи представників ЗСУ є надто бюрократизованим або можливим лише через складні міжвідомчі запити, які затягуються на місяці.
Слідчі та експерти не мають чіткого правового регулювання для фіксації особи лише за відбитками пальців як основного доказу, навіть якщо інші методи (ДНК, огляд) наразі неможливі або ускладнені.
Родини загиблих нерідко змушені місяцями, а то й роками чекати, поки бюрократична машина визначиться, чи можна видати тіло, чи достатньо зібрано доказів для встановлення особи.
Ця ситуація породжує не лише правові колізії, але й глибоко неетичні наслідки, які множаться з часом: плутанина в документах, невиправдані затримки в похованні, поховання безіменних тіл (які могли б бути ідентифіковані дактилоскопічно), ситуації, коли родина не може навіть отримати тіло для прощання та поховання через відсутність юридично визнаних підстав для встановлення особи. Накопичення таких неідентифікованих тіл та невстановлених випадків з кожним роком війни робить проблему все більш гострою та соціально вибуховою. Стан тіл після тривалого перебування на лінії зіткнення або в районах активних бойових дій, особливо з плином часу, часто унеможливлює отримання якісного біологічного матеріалу для ДНК-аналізу, що робить дактилоскопію, якщо вона можлива, чи не єдиним доступним інструментом.
Чому держава уникає впровадження? Виклики воєнного часу та інституційна інертність
Причини, з яких некродактилоскопія досі не стала повноцінним та юридично значущим інструментом в умовах масових військових втрат, залишаються актуальними і на 12-й рік війни, будучи частково технічними, але значною мірою — політичними, економічними та управлінськими.
Економічний фактор: Визнання особи загиблого автоматично запускає механізми соціальних виплат, компенсацій, пільг та офіційного статусу родини загиблого захисника. В умовах війни, коли державний бюджет перебуває під колосальним тиском, а кількість загиблих зростає щодня, ідентифікація десятків тисяч осіб означає мільярдні, вкрай значні виплати. Для виснаженої війною фінансової системи це, на жаль, сприймається як "небажане додаткове навантаження", хоча насправді є прямим і святим обов'язком перед захисниками.
Політичний фактор: Офіційне та швидке визнання масштабів проблеми ідентифікації означає також опосередковане офіційне визнання реальних масштабів втрат. В умовах війни, яка триває вже багато років, публічне озвучення або навіть внутрішнє оперування такими цифрами може бути політично складним та навіть небезпечним для іміджу влади, створюючи наратив "великих втрат". У результаті зберігається ситуація, коли "краще не знати і не показувати повну правду", ніж зіткнутися з політичними наслідками.
Інституційна інертність та брак політичної волі: Незважаючи на тривалість війни та очевидність проблеми, досі немає консолідованого та рішучого політичного рішення ні з боку Верховної Ради (щодо зміни законодавства), ні з боку Кабінету Міністрів (щодо міжвідомчих процедур та доступу до реєстрів), яке б узаконило дактилоскопію як юридично допустимий доказ та запровадило ефективні механізми взаємодії. На 12-й рік війни ця інертність виглядає як системна нездатність державного апарату до швидкої та адекватної адаптації до реалій довготривалого конфлікту. Поки такого рішення немає — слідчі, судмедексперти, військові лікарі продовжують діяти або поза межами чіткого правового поля, або вимушено проявляють бездіяльність у випадках, коли дактилоскопія могла б допомогти.
Таким чином, проблема не зводиться до банальної бюрократії. Вона глибоко корениться у страху держави перед повною відповідальністю: моральною, політичною, фінансовою та юридичною. І це не лише проблема "загиблих військових". В умовах тотальної війни, це проблема кожного громадянина, який може опинитись у подібній ситуації, та його родини.
Мовчання високих кабінетів: хто несе моральну відповідальність на 12-й рік війни
На дванадцятий рік війни головною лінією фронту є не лише фізична лінія зіткнення на Донбасі чи Півдні, але й фронт пам’яті та гідності. Те, як держава ставиться до тіл своїх полеглих захисників, як швидко та ефективно вона здатна їх ідентифікувати та повернути родинам, — це питання не тільки до судмедексперта, слідчого чи військового керівництва на місцях. Це пряме питання до найвищого політичного керівництва країни: Президента, Уряду, Парламенту.
Бо як можна повноцінно говорити про "державну гідність" та цінності, за які воюють, якщо військовий шпиталь чи морг у зоні бойових дій на четвертий рік повномасштабної війни не має чіткого, легального та швидкого алгоритму звірити відбиток пальця з наявною державною базою МВС? Якщо батько чи мати чекає півтора-два роки, поки держава пройде всі кола бюрократичного пекла, щоб офіційно визнати, що їхній син загинув? Якщо поховання відбувається з табличкою "невідомий захисник", хоча особа могла б бути встановлена дактилоскопічно, а родина дізнається про це випадково з новин або пошукових груп?
Це — глибока криза морального лідерства та державного управління. І вона має бути вирішена не лише через створення нових відомств, наради в комітетах чи декларації. Необхідна публічна, сильна та безкомпромісна політична воля найвищого рівня. Саме Офіс Президента та Кабінет Міністрів мають взяти реформу системи ідентифікації загиблих, включаючи легалізацію та інтеграцію некродактилоскопії, як один із найпріоритетніших завдань воєнного часу:
Бо це стосується кожної української родини, яка вже заплатила або може заплатити найвищу ціну у цій війні.
Бо це визначає, чи буде наша армія інституцією, яка дбає про кожного свого солдата не лише до, а й після його загибелі, чи залишиться лише структурою з наказом.
Бо це формує історичну пам’ять нації, яка будує себе як цифрову державу і не має права дозволити існування тисяч "невідомих героїв" в епоху, коли технічні можливості дозволяють встановити їхні імена.
Некродактилоскопія: Визнати смерть — значить визнати людину. Світовий досвід та українські реалії 2025 року
Некродактилоскопія — метод ідентифікації особи за відбитками пальців після смерті — є стандартною та рутинною процедурою у більшості розвинених країн світу, особливо тих, що мають досвід військових конфліктів чи масових катастроф. Це підтверджується міжнародним досвідом:
У США кожен військовослужбовець з 2000-х років охоплений системою біометричної ідентифікації DoD ABIS, що дозволяє швидко проводити ідентифікацію за відбитками.
У Німеччині та Франції дактилоскопія є частиною обов’язкової процедури ідентифікації невпізнаних тіл поряд з аналізом зубної формули, татуювань, особливих прикмет.
У Польщі, після досвіду участі в місіях в Афганістані та Іраку, були створені спеціалізовані підрозділи для комбінованої ідентифікації, де дактилоскопія відіграє ключову роль як швидкий та надійний метод.
Натомість, Україна — країна, що воює проти другого за чисельністю армією світу четвертий рік поспіль (з 2022) та дванадцятий рік загалом — досі не має належного правового та технічного алгоритму взаємодії між військовими структурами, моргами, судово-медичними експертами та реєстрами МВС/ДМС для оперативного та юридично значущого використання дактилоскопічних даних загиблих. Відсутність правового визнання дактилоскопічного збігу як самодостатнього доказу для офіційного встановлення особи, особливо у випадках, коли отримання ДНК-зразків ускладнене або неможливе через стан тіла чи обставини загибелі, є критичним провалом системи. Держава формально продовжує наполягати на ДНК-експертизі, навіть коли її проведення займає тривалий час або фізично неможливо, тим самим блокуючи процес ідентифікації.
Що робити? П'ять невідкладних кроків для 12-го року війни
В умовах тривалої війни, коли проблема неідентифікованих загиблих накопичується та загострюється, необхідні негайні та рішучі дії:
1. Законодавчі зміни (Змінити КПК та супутні норми): На законодавчому рівні має бути чітко та однозначно визнано дактилоскопічний збіг (з урахуванням відповідних експертних висновків) як самодостатній та належний доказ для офіційного встановлення особи загиблого військовослужбовця чи цивільної особи в умовах воєнного стану, особливо за відсутності інших швидких методів ідентифікації або можливості отримати ДНК-зразки від родичів у стислі терміни.
2. Забезпечення оперативного доступу до реєстрів: Необхідно розробити та негайно запровадити чіткий міжвідомчий регламент (МОЗ, Міноборони, МВС, СБУ, ДМС, ОГП), який забезпечить оперативний, захищений та протокольований доступ до дактилоскопічних та біометричних реєстрів для уповноважених судмедекспертів, слідчих (особливо військових) та представників профільних підрозділів ЗСУ, які займаються питаннями репатріації та ідентифікації тіл.
3. Оновлення та стандартизація процедур: Терміново оновити інструкції та накази МОЗ, Міноборони, МВС щодо впровадження стандартної та обов'язкової процедури некродактилоскопування всіх невпізнаних тіл, знайдених в зоні бойових дій, на деокупованих територіях та в інших пов'язаних з війною обставинах. Ці процедури мають бути уніфіковані та інтегровані.
4. Навчання та матеріальне забезпечення: Провести термінове міжвідомче навчання персоналу – слідчих, судмедекспертів, військових лікарів, співробітників профільних служб ЗСУ та інших залучених фахівців – щодо сучасних методів некродактилоскопії, правил забору відбитків з тіл у різному стані, роботи з базами даних та оформлення юридично значущих документів. Забезпечити їх необхідним обладнанням (портативними дактилоскопічними сканерами, засобами для роботи з деформованими тканинами).
5. Прозорість та інформування: Відкрити публічний доступ до агрегованої статистики щодо кількості неідентифікованих тіл, які перебувають на зберіганні, із зазначенням термінів, регіонів знаходження (без розголошення персональних даних), щоб суспільство усвідомлювало масштаби проблеми, а родини мали чіткішу картину та розуміння процесу. Це підвищить довіру та дозволить суспільству і громадським організаціям ефективніше впливати на державну політику.
Соціальний, моральний та державницький вимір на 12-й рік війни
Впровадження ефективної системи некродактилоскопії та її легалізація — це не просто технічне чи процедурне питання. Це фундаментальний обов'язок держави перед тими, хто віддав за неї життя, і перед тими, хто роками чекає на звістку та можливість поховати своїх близьких. На 12-й рік війни, коли випробування стали надзвичайно жорстокими, це основа:
Для забезпечення належного соціального та правового захисту родин загиблих, надання їм всіх передбачених виплат та статусів без багаторічних зволікань.
Для припинення юридичного абсурду та моральних страждань, коли факт смерті та особа загиблого не можуть бути офіційно встановлені через бюрократичні перепони, а не через відсутність технічної можливості.
Для відновлення та підтримання довіри між суспільством (особливо родинами військових) та державою, демонстрація того, що держава цінує кожного свого громадянина навіть після його загибелі.
Для збереження гідності полеглих. Людина, яка загинула, захищаючи свою країну, має бути повернута з ім'ям, а не похована як "невідомий солдат" в епоху цифрових технологій.
В умовах довготривалої, виснажливої війни, здатність держави швидко, гідно та ефективно ідентифікувати своїх загиблих захисників є лакмусовим папірцем її людяності, ефективності та справжньої суверенності. Це не другорядне питання, яке можна відкласти "на після війни". Це питання, яке стосується тисяч живих людей вже сьогодні, формує ставлення до армії та держави, впливає на моральний дух суспільства. На 12-й рік війни зволікання у вирішенні цієї проблеми є не просто недоліком, а системною помилкою, що підриває довіру та відчуття справедливості. Держава зобов'язана не перекладати цей святий обов'язок на плечі волонтерів, пошукових груп та зморених горем родин, а взяти на себе повну відповідальність та негайно впровадити необхідні процедури.
