Після 2022 року стратегічна карта Європи перестала бути декоративною. Повномасштабна війна Росії проти України показала: у ХХІ столітті виживають не ті, хто сильніший, а ті, хто готовий. Лише держави, здатні мислити стратегічно й діяти на випередження, стають суб’єктами безпеки. Інші — залишаються об'єктами чужої політики.
Сьогодні Польща опинилася в центрі нового радару європейської безпеки. Вона не просто готується до війни — вона змінює свою роль у регіоні. Варшава стає не лінією фронту, а політичною точкою опори. Вона демонструє: у світі, де домовленості більше не гарантують миру, єдина гарантія — власна готовність.
Україна ж, попри війну, залишається у статусі країни, яка реагує. Величезні оборонні витрати не конвертуються у системну силу. Героїзм фронту покриває безсистемність тилу. І саме тому на глобальному полі ми все ще більше «б’ємо тривогу», ніж формуємо порядок денний.
Бюджет як стратегія, а не ритуал
Польща підвищила свої оборонні витрати з 2,4% до понад 5% ВВП. У 2025 році це понад 50 мільярдів доларів. Але головне — не цифра, а її траєкторія.
Польща не витрачає — вона інвестує:
- танки Abrams і Leopard 2PL,
- САУ K9 Thunder,
- системи HIMARS,
- Patriot,
- винищувачі F-35,
- власне виробництво дронів (не без допомоги українців),
- розбудова інфраструктури, резервів і складів.
Паралельно — армія на 300 тисяч, територіальна оборона, воєнна логістика, імпортозаміщення у ВПК. Це не просто масштаб — це нова логіка держави, яка обирає майбутнє не в умовному часі, а в теперішньому.
Україна у 2025 році має також 50 мільярдів доларів на сектор оборони — більше, ніж будь-коли. Але ефект від них — радше парадоксальний:
немає броні — але є бюджети;
немає фортифікацій — але є підряди;
немає снарядів та мін, дронів та РЕБів — але немає і відповідальних.
Польща перетворює бюджет на боєздатність. Україна — на офшори.
Політична воля як інфраструктура суб’єктності
Польща керується принципом: краще витратити на підготовку до війни, ніж на відновлення після окупації. Кожен її крок виходить із стратегічної аксіоми: не можна бути надійним партнером НАТО, якщо ти сам не готовий.
Варшава не шукає компромісів з агресором, не продає суверенітет за "шанс миру", не чекає погоджень з Брюсселем. Вона діє як самостійний гравець — і саме тому з нею рахуються. Польща стала не просто членом Альянсу, а його форпостом.
Україна ж, навіть маючи війну на своїй території, досі поводиться як країна, що сподівається на відтермінування, а не на прорив. Немає підготовлених стратегічних сценаріїв, немає запасів, немає суб'єктності у прийнятті рішень — є лише постійна адаптація до загроз.
Фортифікації як дзеркало управління
Польща вже збудувала понад 400 км захисних споруд на східному кордоні. Там немає бойових дій — але є розуміння, що без підготовки війна приходить швидше.
В Україні — інша ситуація. Попри мільярди на інженерні роботи, станом на 2024 рік ключові прикордонні області (Сумська, Харківська, Запорізька) залишалися без повноцінних ешелонів оборони. Там, де мали бути бункери, траншеї, бетонні укриття — військові просили швелери в Telegram-чатах.
Це не про відсутність коштів. Це — про відсутність мислення в категоріях воєнного управління.
У Польщі 80% громадян підтримують збільшення оборонного бюджету. Люди бачать: армія зміцнюється, ВПК працює, держава пояснює — і робить. Довіра підсилює оборону.
В Україні — навпаки. Люди бачать каси, але не бачать касок. Згідно з опитуваннями, понад 70% українців вважають корупцію головною перешкодою для ефективності ЗСУ. Армія має підтримку, а от управління — ні. Довіра до держави падає, і її місце займають волонтери.
Але держава без довіри — це не суб'єкт. Це тимчасовий адміністратор, якого терплять, а не слухають.
Прозорість як зброя, а не слабкість
Польща впроваджує парламентські нагляди, звіти, незалежний контроль. Це не демонстрація вразливості, а спосіб підтвердити легітимність кожного рішення. В умовах війни це — фундамент.
В Україні прозорість залишається декоративною. Більшість оборонних контрактів — засекречені. Часто — безпідставно. У підсумку маємо парадокс: те, що приховується в Києві, публікується на сайтах американських виробників.
Секретність без сенсу перетворюється на маску безвідповідальності. І це робить систему вразливою не для ворога, а для розпаду зсередини.
Висновок: бути на радарі — означає впливати, а не блимати в темряві
Польща доводить: суб’єктність не виникає сама. Вона — результат дій, планування, дисципліни. І саме тому Польща — на радарі. Її чують, її бачать, її враховують.
Україна ж поки що більше б’є в дзвін, ніж будує дзвінницю. Попри героїзм, попри жертовність, вона досі на екрані тривоги, а не на екрані рішень. Ми маємо шанс стати гравцем — але лише за однієї умови: якщо держава стане армією, а не відомством із заявами. Якщо бюджет стане бронею, а не тінню.
50 мільярдів доларів на сектор оборони в 2025 році — це не нагорода. Це тест на дорослість, далекоглядність та україноцентричність влади, а разом із тим на суб’єктність і на майбутнє.
