Гуково, маленьке місто в Ростовській області, яке стоїть на кордоні, навпроти міста Довжанськ, Луганської області. Однакові шахтарські міста, які жили лише за рахунок вугільної галузі. Дуже банальний початок, дуже не банальної повчальної історії. А я, як ви знаєте, обожнюю повчальні соціальні історії з життя росії та ОРДЛО.
Про Гуково та Ростовську область я можу писати та говорити годинами, бо це російське прикордоння було частиною мого життя, яке я провела в українському прикордонні – місто (Свердловськ) Довжанськ, Луганської області.
У Гуково народилася моя кума, в Гуково ми їздили на танці, а з Гуково до нас люди приїздили на ринок. Ні, це не ностальгія, це констатація. Міста настільки схожі й у певний період настільки розчинилися один в одному, що ніхто особливо не дивувався ні гуковчано-свердловським родинам, ні тим, що півміста Гуково працювало у нас, а пів міста Свердловська працювало у Гуково.
Тому мені дуже легко писати про найменші, незначні для інших людей нюанси того життя й тих змін, які відбувалися у наших містах. А вони цікаві й важливі при дослідженні війни.
Десь наприкінці 80-х ці два міста, які жили буденним рівним життям від зміни до зміни, я маю на увазі змін в шахтах, почали розходитися, як у морі кораблі.
Спочатку це було не дуже видно. Тоді це взагалі не чіпляло. Нагадаю хейтерам, що я 1971 року народження, то ще вчилася у школі, але усі розмови у родинах почали зводитися до того, що Гуково – це росіяни, а Свердловськ – це так собі, хохли та хохлушки. Й навпаки, в україно-російських родинах вирувало здивування – ми ж завжди не ділили на чужих та своїх, бо ми одна родина. «Хохлы» та «великие русские» почало звучати на роботі, за столом. З боку гуковчан та ростовчан почали з’являтися поблажливість, зверхність.
Вибухнуло у 90-ті. Вибухнуло після прийняття Незалежності Україною й повного й остаточного розпаду срср. Теж не одразу. Теж не помітно. Бо люди були зайняти тим, що на них впало: безробіття, відсутність зарплат, перспектив, закривалися підприємства. І у Гуково, й у Свердловську.
Але ось на шахтах у Гуково тоді ще була стабільність, платили зарплатню. Шахтарі з Свердловська масово звільнялися й йшли працювати в виробниче об’єднання «Гуковугілля», щоб прогодувати родини. Й усі розмови стали про те, що не рівна оплата, багато зверхності, багато пихи з боку росіян, пішли якісь піддзьобки, які подавалися, як інтелігентний російський гумор на тему «тупі хохли».
Я б могла написати сотні прикладів, як росіяни знущалися над українцями, але от зараз, ви не повірите, бо подумаєте, що це пропаганда, тому не буду. Скажу лише одно, усі українці приїздили навіть у голодні 90-ті на роботу з «тормозками» й ділилися з голодними росіянами хлібом, навіть тоді, коли у відповідь на гостинність їм в обличчя лунали шутки про «тупих хохлов».
А потім зміни просто накрили лавиною обидва міста. Й не завжди ці зміни були погані. Свердловськ швидко розвивався, шахти зрощували видобуток, хоча й відбулися закриття, але найбільші шахти встояли. Місто розквітало, відкривалися магазини, люди почувалися вільними, займалися бізнесом, відкривали салони та бутіки. На шахтах зростала зарплата, соціальний пакет здивував би багатьох. Усі шахти підтримувалися за рахунок Державного бюджету України, тобто були дотаційні. На соціальний захист для шахтарів не шкодували грошей.
Розвиток Свердловська не залишився поза увагою мешканців Гуково та Ростовщини. Але тепер все було навпаки. Це гуковчани та ростовчани їхали до нашого міста, щоб купити смачне, якісне, не дороге, отримати якісні послуги, в тому числі й медичні.
В цьому були особливості прикордоння. Щось є там, їхали туди, щось з’являлося у нас, їхали до нас. Не поспішайте звинувачувати мешканців україно-російського прикордоння у зраді, бо точнісінько так живе україно-польське та україно-угорське прикордоння.
Більшість стоматологічних та приватних медичних клінік чи кабінетів в нашому прикордонні працювали саме для приїжджих з росії. А підприємці, які працювали на Свердловському базарі, часто по дзвінку, готували замовлення для мешканців Гуково та Ростовщини, які їхали до нас, щоб купити якісні житомирські та рубіжанські шкарпетки, біловодське вершкове масло, золоту соняшникову олію та смачні луганські цукерки, ковбасу, шинку й горілку.
Десь до середини 2000-х усі селища та вулиці Свердловську були газифіковані. По місту почали ставити освітлення.
А ось місто Гуково немов зупинилося в часі. Ні, навіть не так, повільний тлін плив містом, знищуючи там усе до чого торкався. У Гуково закрили майже усі підприємства, зупинилося будівництво, закрилися усі шахти. Якщо чесно, це було гарне рішення, закрити шахти. Радянські технології та радянське обладнання вже застаріли, а глибина видобування стала небезпечною та дорогою.
Україна б теж мала пройти цей шлях, але не так, як росія. Просто викинувши людей на смітник життя. Нагадаю, в Україні найшикарніший соціальний захист шахтарів: безкоштовне побутове вугілля, путівки в санаторії, безкоштовні профілакторії, медичне обслуговування, самі високі пенсії (80% від заробітної плати) та інше.
На росії такого соціального захисту для шахтарів не було, й не має. От, приклад, побутове вугілля. В Україні навіть пенсіонер-шахтар, навіть з закритої шахти, отримує кожен рік до смерті безкоштовно 6 тон вугілля для опалення будинку.
Звісно це безкоштовно для шахтарів, але коштовно для Державного бюджету України, бо покриття фінансування усього безкоштовного йшло за рахунок інших українських регіонів.
Шахти ставали глибше, небезпечніше, а видобуток вугілля ставав все дорожче. Якщо б він вівся за рахунок прибутку, бізнесмен би прогорів з такими витратами. А так, держава байдуже підвищувала витрати на шахти, побоюючись та уникаючи кардинальних рішень, які б могли викликати соціальне невдоволення.
Це я про Україну. На росії соціальні невдоволення нікого не хвилювали, там шахти просто закрили, шахтарів звільнили без соціальної підтримки. Шахтарі Гуково, мерзнуть без вугілля, бо більша частина Гуково не газифікована, як й більшість російських регіонів.
А навпроти них Україна, де шахтарі-пенсіонери мають безкоштовне вугілля, гарну пенсію, путівки, лікування у профілакторіях. Якщо ви думаєте, що гуковчани цього не знали -помиляєтесь. Більшість родин в українському Свердловську та в російському Гуково змішані.
Гуково, сіре місто де живуть люди без посмішок. Зруйновані підприємства та шахти досі лякають своїми чорними кістками світ. Таке враження, що це місто пережило не одне бомбандування, й це тут війна йде понад 10 років.
Зараз, після окупації Луганської області росією прикордоння Ростовщини розквітло, бо для мешканців ОРДЛО це єдиний острівець цивілізації. Тепер сюди їдуть з окупації за бензином, продуктами, ліками, до лікарень й навіть народжувати.
Що цікаво, путін оголосив включення окупованих «республік» до складу росії. На Ростовщині це не помітно, більш того, люди навіть не допускають такої думки. Для них попри усе, мешканці Луганди – це хохли, українці, чужі, вороги.
На кордоні з боку Гуково досі стоїть розподільчий знак «росія-Україна». Самі ж мешканці ОРДЛО неодноразово скаржаться у соцмережах, що ростовчани їх не сприймають за рівних.
Але повернемося до шахт. У 2014-му році шахтарі масово підтримали наративи «пожить по-русски» та піддалися на обіцянки росії зробити з Донбасу «маленьку вугільну швейцарію».
Кожен раз я нагадувала шахтарям України банальні речі- в нас найкращий соціальний захист шахтарів, на росії не має безкоштовного побутового вугілля та безкоштовного лікування для шахтарів- але жадоба й мрія пожити ще краще ніж було, штовхала їх під триколорадні знамена.
А їм би подивитися в «чорне дзеркало». Он же ж, поруч Гуково. Закриті шахти. Бідні люди. Бідність, це перше, що бачиш, коли потрапляєш у росію. Я ось усе розумію. Пропаганда й усе таке, але ж можна було б просто порівняти наше життя в Україні та життя на росії. Можна! Але це ніхто не робив.
Усі чомусь розповідали один одному якісь яскраві історії про якийсь яскравий світ, де усі щасливі, усе безкоштовно, усе для людей й чомусь цей світ вони бачили на росії. Повне ігнорування реальності. Ось що я бачила весь цей час. Для мене це просто психологічна хвороба, іншого пояснення я не можу дати.
Знову повернемося до шахт.
За 10 років окупації Луганської та Донецької області росія знищила шахти Донбасу й перетворила кожне місто Донбасу, як не на попіл, так на умовне «Гуково».
Знаєте, я весь час думаю, щоб було, як би мешканці Донбасу, а подивилися б на росію без рожевих окулярів. Й було ж на що дивитися – Гуково було з чим порівнювати – шахти, соціалка, життя, розвиток… Але, люди, які вибрали жити у симулякрі, приречені на смерть.
Мешканці ОРДЛО у критичній своїй більшості мріяли про багатство, щастя в обіймах росії, будували у мріях рожеві замки, але ніхто з них не ставив питання, що буде з шахтами, з їх містами. Ніхто! Усі були впевнені, що усе залишиться, як при Україні, тільки буде більше грошей та будуть не гривні, а рублі. Але, люди, які носять рожеві окуляри, вони ж думають, що оте світло, що вони бачать у кінці тунелю, то є їх рожевий рай, а насправді, там просто реальність.
Зараз будь які спогади про життя в Україні викликають страшне роздратування у мешканців окупованих частин Луганщини та Донеччини. Тому, що ж, не буду нагадувати. Розповім лише невеличку соціальну історію, як й обіцяла:
На росії засудили мешканця Гуково до 3 років ув’язнення за крадіжку вугілля на закритій та ліквідованій шахті. Чоловіка звинуватили у тому, що він «проник на территорию шахты и вывез запасы угля на 8 миллионов рублей». У коментах регочуть не тільки ростовчани, але й сами гуковчани. Не тільки регочуть, а й згадують російські традиції та улюбленого росіянанами товариша сталіна у контексті «был бы человек, а статья найдется».
Ну, по-перше, запаси вугілля вивозять з шахти після рішення про її закриття. Тобто воно там не лежить купами 100 років. Залізти у саму шахту без світла, автоматики, підйомника, затоплену водою та законсервовану сміттям, нереально, навіть по горизонтальним штрекам чи вентиляційним штрекам. Видобути понад 444 тони вугілля в ручну та підняти на поверхню у затопленій шахті просто не можливо.
Але, «был бы человек, а статья найдется». Я не просто так згадала цей вислів, й не тільки з того, що ось так склепавши справу засудили людину, ні. Просто зараз на Ростовщині бум встановлення пам’ятників сталіну та повернення в срср. Люди пишуть, що просто вибили необхідні покази та «повісили» на людину справу, щоб показати роботу чи прикрити якісь збитки.
Як скоро такі справи почнуться проти мешканців ОРДЛО, де усе розкрадено «асвабадитилями» та колаборантами. Напевне, що після відкриття бюсту започатківцію «был бы человек, а статья найдется» й в ОРДЛО почнуть шукати винних у руйнуванні шахт.
Щоб зрозуміти це, мешканцям ОРДЛО треба пильно подивитися в своє «чорне дзеркало».
