Побачив у стрічці кілька обурливих обмороків про жахливі одкровення Єнса Столтенберга в його новій книзі-мемуарах.
Хочу пояснити, що ми неправильно готуємо цю страву фрустрації старого світу.
"On My Watch: Leading NATO in a Time of War", опубліковані восени 2025 року, важливі для України не як історія успіху, а як пряме визнання помилок західної політики щодо Росії. Сам Столтенберг визнав, що після 2014 року союзники занадто довго вагалися з реальною військовою підтримкою України і що більш рання допомога могла врятувати українські життя та, ймовірно, підвищити ціну російського вторгнення ще до 2022 року.
Для України це важливе політичне свідчення: проблема була не у “провокації Росії” Україною чи НАТО, а у недостатній рішучості та поступливості Заходу. Отже, українська позиція про те, що політика відкладання рішень, самообмеження і страху ескалації лише заохочувала Кремль, отримує підтвердження зсередини самої натівської системи.
Окремо показовим є те, що в доступних переказах книги Столтенберг описується як готовий обговорювати з Москвою навіть чутливі безпекові питання на кшталт “буферної зони”, попри спротив Польщі та країн Балтії. Для України це не аргумент на користь компромісів із Кремлем, а навпаки — доказ того, що логіка поступок і “керованого деескалування” не спрацювала.
Росія завжди вимагатиме більше.
Проблема була не в нестачі діалогу з Москвою, а в хибності припущення, що Москва шукає обмежену й раціональну домовленість.
Ще один позитивний для України висновок полягає в тому, що книга підриває міф про ефективність “стабілізаційної” політики щодо Росії. Якщо навіть керівник НАТО заднім числом визнає, що підтримку Україні треба було надавати раніше й рішучіше, то це фактично означає провал підходу, який робив ставку на обережність, затягування і сподівання, що Москва зупиниться сама. Іншими словами, Столтенберг визнає, що тотально провалив свій watch.
Також визнання Столтенберга співіснують із іншим важливим фактом: саме жорсткий тиск на союзників щодо витрат на оборону за першої каденції Трампа сприяв зростанню оборонних бюджетів, а США паралельно посилювали військову присутність у Європі. Це не реабілітує Трампа як стратега, але показує, що для стримування Росії вирішальними були не м’які сигнали, а реальне нарощування сили.
Столтенберг надсилає західному світу важливий меседж:
- вони слабкі;
- вони не розуміють Росії;
- вони роблять недостатньо;
- вони роблять невчасно;
- якщо негайно не змінити риторику - Європа опиниться там само, де опинився Столтенберг: на узбіччі історії, з мемуарами, в яких викладено як він хєрово робив свою роботу.



















