Чого прагне Вашингтон? Відмова Трампа від угоди - це новий курс чи свідчення розгубленості? Це результат протистояння між Дж. Ді Венсом і Рубіо, де перший активно виступав проти кубинської авантюри, а другий зараз ламає його гру з Іраном?
Треба зрозуміти існуючу дилему: якщо Вашингтон прагне досягти тривалого договору з Іраном, то адміністрація муситиме визнати, що реалістичного повернення до статус-кво, яке існувало в Ормузькій протоці до 28 лютого, немає. Однак, якщо пріоритетом адміністрації Трампа є відновлення попереднього морського статус-кво, то вона також повинна усвідомити, що шанси на угоду між США та Іраном суттєво зменшуються, а ризик нової ескалації зростає. Обох цих цілей досягти неможливо - треба приймати рішення.
Дипломатичний трек - це не лише бажання двох сторін, це прагнення багатьох країн регіону, зокрема й господаря нинішнього саміту НАТО Ердогана, якого Трамп назвав найкращим політиком. Але цей трек не вирішує ключових проблем, які аж ніяк не є маргінальними, - Лівану та Ормузької протоки. Це не периферійні питання, вони є центральними для стратегічних розрахунків обох сторін. Наївно думати, що нове іранське керівництво раптом змінило свої фундаментальні принципи. Навпаки, складається враження, що вони стають більш рішучими в їхньому захисті.
Що далі? Обмежені удари не змінять підходів Тегерана, але можуть відштовхнути обидві сторони від можливості досягнення будь-якого результату й затягнути ситуацію у стан «ні миру, ні війни» із високими цінами на нафту.
Дональде, воно тобі треба?
