Що варто було зробити Україні (і чого, судячи з усього, ми не побачимо)
Зі світовим досвідом більш-менш по поличках розклали: відмінності концепцій, різні цілі створення, різні функції і задачі, різні формати втілення. А що потрібно від Пантеона в Україні? От яка найголовніша, найстратегічніша, найфундаментальніша місія цього об’єкту? Спробуйте замислитися і дати відповідь для себе на це питання.
Повернути додому достойників? Це функціонал усипальниці (Франція чи Іспанія) або некрополю (США), але чи це найгловніша місія? Давайте подивимося на Національний Пантеон через призму нинішніх викликів, що переживає суспільство і держава. Пантеон, як і політика пам’яті, це особливий простір, на котрому розгортається одразу три різновиди сучасних воєн:
Семантична або смислова війна – боротьба за базові уявлення, цінності та бачення майбутнього. Саме смислова війна нав’язування противнику шкідливі для нього концепти, образи і життєві установки. Іншими словами, це війн аза право давати речам, подіям чи явищам свої імена.
Когнітивна війна - полем бою є людський розум, свідомість (!) та емоції. Її головна мета не території, а руйнація здатності ворожого суспільства критично мислити. В тому числі і щодо усвідомлення РЕАЛЬНИХ своїх потреб, цілей, задач.
Інформаційна війна – можна сказати, це інструмент реалізації задач семантичної та когнітивної війни. Використання інформації і сучасних технологій для маніпуляції свідомість і реальністю. Маніпуляція емоціями, знаннями\незнаннями, деморалізація, нав’язування вигідних ворогу наративів.
Сукупно усі три війни спрямовані на руйнацію і знищення нашої ідентичності.
Що таке ідентичність? Це усвідомлене відчуття приналежності людини до певної спільноти. Це усвідомлене відчуття спирається на прийняття спільних цінностей спільноти, спільної історичної пам’яті, культурних кодів тощо. Все це Росія почала в різний спосіб системно знищувати чи красти і переписувати на себе ще в часи Катерини ІІ. Паралельно зі знищенням української ідентичності творилася імперська московитська ідентичність. Творився великий міф про Московію. Існування чогось питомо українського позбавляло московський міф правдивості, реалістичності. Щоб Московія ствердилася в своєму міфові і переконала весь світ, що її версія реальності (минувшина-сучасність-бачення майбутнього) безальтернативно правильне, українська ідентичність мала зникнути. Тривалий час Московія докладала зусиль, щоб ми зникли в свідомості нас самих. Мала успіхи, але сповна своєї задачі не реалізувала. Тому кинулася в останній ривок – фізична руйнація. Інакше б справдилися слова Джохара Дудаєва, що коли зійде українське сонце, Московія зникне.
Отже, яка головна задача Москви? Утвердження ЇЇ МІФУ і знищення головної для них загрози – української ідентичності. Виходячи з цього, головна наша задача – не просто вижити фізично, а деконструювати московський міф, утвердивши натомість свій.
Які складові московського міфу щодо українців і України? Ці штампи Ви знаєте, їх активно нав’язували нам з кожної праски:
- українець – вайлуватий, добрякуватий, безхарактерний гречкосій без краплі героїзму в крові,
- українець – простуватий рагулюватий любитель бухнуть і загризти це салом,
- українець – приземлений селюк, без амбіцій і готовий підкоритися сильнішому,
- українець – примітивне створіння, чиєї культури вистачить тільки на 4 доби (цитата одного малороса, який так висміював українську культуру перед московитською барською аудиторію),
- українець ніколи не мав держави і взагалі неспроможний до державотворення, якби не випадковості і «австрійський генштаб», України як держави ніколи б не існувало,
- Україна це щось вторинне, проміжне, провінційне – висілки на родючих землях,
- Хто не підпадає під вище перераховані ознаки чи не погоджується із ними – підступний злодій, загроза, джерело небезпеки цивілізованому світу.
Знайомо? Це образи побудовані в рамках конструювання московитського міфу. Вони в підмурку існування Московії як Імперії Зла.
Ви спитаєте – так а до чого ж тут Національний Пантеон?
Тому що його фундаментальна місія – це і є деконструкція згаданих московитських міфів про нас. Архітектурно-скульптурна насичена сенсами візуалізація нашої ідентичності. Не усипальниця безумовно достойних кількох десятків людей, а візуальна фіксація глибини нашої ідентичності.
Пам’ятник \ меморіальний комплекс – це маркер, це мітка території – «ця земля належить». Там де стоїть умовний пам’ятник Пушкіну чи Суворову – ця територія під впливом московитського імперського міфу. Тому Московія, просуваючи свій міф, скрізь тулила своїх фетишизованих поетів, митців, державних чи військових представників - носіїв ЇЇ МІФУ. Видалення імперських метастаз – задача деколонізації, але важливо не просто очистити простір від ворожого ідеологічного намулу, потрібно повернути простір нашій ідентичності.
Тому перша, головна, фундаментальна місія Національного Пантеону – руйнація московитського міфу і явлення світу образів, символів, імен, глибини української ідентичності, державності і героїки. От просто по пунктах, що має дати нації архітектурно-скульптурний комплекс Національного Пантеону:
1. Наголосити на глибині української державності і спадковості сучасної держави Україна до усіх українських (!) державних творінь предків: Русь – це Україна; Галицька і Волинська держави – це Україна; період ВКЛ – це також Україна; Гетьманщина козацька – це Україна; українські землі в рамках Речі Посполитої, українська шляхта, княжі і магнатські роди, реєстрове козацтво – це також Україна; залишки і руйнація московитами козаччини – це була загибель українського державницького кейсу і там були як ганебні, так і звитяжні історї та особи, що гідні демонструвати – це Україна; державність часів Петлюри і Скоропадського – це Україна; ЗУНР – це українська державність також; після програшу війни в 1921 році ми втратили державність, але зберегли її елементи в екзилі – і цей опір також був Україною; Карпатська Україна - дуже коротко, але також українська державність. Що не було Україною? Період радянської окупації – 1921-1991 роки. Це був період донищування нашої ідентичності і йому не місце в Національному Пантеоні.
2. Візуалізувати титульних осіб української державності періодів, що зазначені в п.1. Бо образи, є носіями сенсів і Московія крала не лише назву – «Русь», а діячів наших державницьких періодів. Тож Пантеон має в першу чергу зафіксувати видатних керманичів українських держав різних епох: княгиня Ольга – дружина Ігора, князі Святослав Ігорович, Володимир Світославович (Великий), Ярослав Володимирович, Володимир Всеволодович (Мономах), Роман Мстиславович (Великий), Данило і Василько Романовичі, князь Костянтин Острозький, гетьмани Богдан Хмельницкий, можливо Іван Виговський, Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа, Симон Петлюра, гетьман Павло Скоропадський. Яким особам слід представити спротив радянській та нацистські окупації та Україну в екзилі – нехай історики вирішать. Можливо було б доречним, щоб в українському Національному Пантеоні був образ засновника сучасної кримської держави - Номана Челебіджихана? А чому ні – це був логічний розвиток автентичносї кримської державності і її невідривність від України. Хтось має уособити українських дисидентів, котрі берегли візію української держави по Сибірах. Все. Від Ігора та Ольги (або Аскольда і Діра) і до Чорновола і Лук’яненка (наприклад) – це обличчя тих, хто опікувався конкретно українською державністю крізь віки, їх і має візуалізувати Національний Пантеон.
3. Культурні коди. Це про архітектурно-скульптурні візуальні рішення – компекс Національного Пантеону має дуже тонко, хіругічно ретельно, снайперські влучно оперувати візуальною фіксацією естетичної складової української ідентичності. Як саме подати естетику Русі, високого середньовіччя і часів Відродження, велич української шляхти і магнатерії, мазепинського барокко, козацької вольниці, української сільської етнографічної колиски і магдебурзький фундамент українського модерного міста. Як це візуалізувати влучно – тут треба бути генієм, який збере образи в єдиний ансамбль. Це складно, але досяжно – італійці змогли, будуючи Вітторіано, чим ми гірші?
4. Національний пантеон має поставити остаточну крапку в московитському міфові про українське пасивно-ялове гречкосійство – це має бути наголос, що ми нація воїнів. Були. Є. І будемо. Тому візуалізація героїки різних часів в тих чи інших елементах комплексу – має бути. А головний акцент українського героїчного міфу в структурі Національного Пантеону – Могила Невідомого солдата – місце поваги і вдячності усім Воїнам, що захищали цю землю, цю ідентичність, цю державність в різні віки. Так, це вічний вогонь, пост №1 і постійна почесна варта, це місце урочистих державних церемоній на свята, це місце першого візиту і вклоніння Батькам Нації і Держави кожного обраного президента, це місце обов’язкових протокольних відвідин іноземними очільниками і делегаціями.
Втілення таких 4 пунктів ставить хрест на московитському державному міфові, анулює усі маніпуляції, що нашаровувалися Москвою століттями. Саме такий Національний Пантеон нарешті встановлює нашу національну рамку державної тяглості, пояснює нащадкам – ХТО САМЕ є батьками нашої державності. Це важливо – не видатні українців різних талантів, а саме Батьки Державності Цієї Нації. Саме це є фундаментальна місія Національного Пантеону.
Чи можуть бути поховання в рамках цього комплексу? Якщо ми спроможемося віднайти (якщо це правда що вони існуюють) останки Ярослава Мудрого, Якщо ми проведемо ексгумації і за аналізом ДНК знайдемо останки Костянтина Острозького, якщо ми знайдемо Хмельницького у Суботові, якщо ми нарешті спроможемося дістати з під асфальту на Подолі Сагайдачного, якщо ми повернемо Петлюру з Парижу і Скоропадського з Оберстдорфу… ми матимемо ВЖЕ чималий перелік знакових для нації державників різних часів. Плюс останки невідомих Воїнів, можливо різних епох. І все. Цей комплекс виконає свою місію.
А як же ж Національна Усипальниця, де ховати інших видатних українців? А це має бути Національне Меморіальне Кладовище. І це точно не кілька десятків осіб. Бо національних достойників у нас ще буде і їм би отримати останній спочинок на одній території пам’яті.
А як же повернення з еміграції вояків перших і Других визвольних? А вони мали б бути на площах Національного Військового Меморіального комплексу – від рядового до генерала. Бо кожен генерал та хоч главком – солдат своєї нації. Бо усі вони – Українське Військо. І бути їм належить в останньому ППД, у Вальгаллі своєї нації – теж належить бути разом. І бажано не в болоті.
І тут нема якогось откровення. Якщо дивитися на європейський досвід останніх двох століть, то для держав, що народжувалися внаслідок національно-визвольної боротьби, найсильніше працювали не класичні усипальниці, а архітектурно-меморіальні комплекси, які одночасно:
- розповідають історію державотворення;
- персоналізують її через кілька ключових постатей;
- включають символіку всіх регіонів і складових нації;
- поєднують пантеон видатних діячів із місцем загальнонаціональної жалоби (як-от могила Невідомого солдата чи інший символ колективної жертви).
Якщо досліджувати не місця поховань, а механізми формування політичної нації через простір, то умовний Вітторіано — один із найкращих європейських прикладів і виконує свою роль краще аніж Пантеон в церкві св.Марії. Бо саме там архітектура, скульптура й ритуал були задумані як єдина державотворча мова, а не як лише місце вшанування окремих видатних людей.
От тоді місія кожного місця пам’яті буде виконана коректно і стане для нації усім: і історичним маніфестом, і зброєю, і книгою пам’яті, і місцем гордості, і місцем виховання нащадків.
А спростити все до усипальниці на околицях Лаври – це розписатися у відсутності масштабності мислення – слабкий спадок для нащадків.
