Головна таємниця сучасного цифрового колоніалізму полягає в тому, що корпораціям, які створюють системи штучного інтелекту, зовсім не потрібно фізично красти сервери чи вивозити бази даних на флешках. Їхній інструментарій набагато небезпечніший: він непомітно підміняє собою здатність самої держави бачити, аналізувати і розуміти власну реальність.
Українську цифровізацію протягом кількох років подавали суспільству майже виключно як історію технологічного визволення: замість черг — смартфон, замість паперової довідки — автоматичний реєстр, замість чиновника — алгоритм, замість десятків державних установ — непомітна цифрова взаємодія між ними. За Михайла Федорова ця логіка поступово перетворилася з набору електронних послуг на окрему модель державності, у якій усе більша частина адміністративної реальності існує у формі структурованих даних, пов’язаних реєстрів і автоматизованих процесів. У квітні 2026 року Мінцифри вже звітувало, що інформацію про 270 тисяч державних послуг від тисяч українських відомств зведено в єдину цифрову базу для аналізу та подальшого реінжинірингу держави. Це логічне продовження філософії «держави без чиновника», але одночасно й створення фундаменту, на якому держава вперше стає технічно придатною для тотального машинного моделювання.
Уявіть ситуацію: державні реєстри, митниця, податкова служба та тисячі камер спостереження на вулицях формально залишаються на своїх місцях і під контролем різних міністерств. Але між ними прокладають єдину цифрову надбудову — цифрового двійника реальності. Ця система не переносить усі бази в одне місце, але вона з'єднує їх у єдину невидиму павутину. У результаті виникає метарівень — повний контроль над картиною світу, яким користується держава. Тобто віртуальна реальність, яку бачать чиновники і військові, повністю створена і відфільтрована приватною іноземною компанією.
Смерть концепції «державних стін»
Традиційна українська бюрократія досі заспокоює себе архаїчними міфами на кшталт: «наші сервери стоять у Києві», «бази третім особам не передавали», «усе надійно зашифрувалося». Але сучасні платформи для роботи з великими даними діють як чорна діра для таких аргументів. За допомогою спеціальних постійних каналів зв'язку система не копіює мільйони файлів — вона витягує з них найголовніше: приховані зв'язки між людьми, подіями, фінансами та об'єктами.
Так виникає ефект «суперреєстру без створення суперреєстру». Жодне міністерство формально не втрачає право власності на свої сервери, але новітня аналітична надбудова починає бачити те, чого не помічає жоден окремий чиновник: повне досьє на кожного громадянина, ланцюжки фінансових транзакцій, підозрілі зв'язки, а у військовій сфері — повну анатомію циклу ураження ворога (від розвідки до нанесення удару).
Практичний приклад
Яскравим доказом того, як це працює на практиці, є проєкт гуманітарного розмінування GRIT. На інфраструктурі американської корпорації він об'єднав 26 різних відомчих джерел і понад 100 наборів даних — від особливостей ґрунтів і економічних показників до демографії громад. Це була успішна перевірка технології на міні-моделі, яка наочно довела: об'єднати розрізнені державні масиви в єдине ціле без зміни законів чи руйнування відомчих бар'єрів цілком реально.
Але що буде, коли цю технологію перенесуть на рівень усієї держави та підключать до неї штучний інтелект із можливістю автоматично ухвалювати рішення? Тоді виникає загроза найвищого порядку. Якщо зовнішня розумна програма отримує право не просто аналізувати інформацію, а самостійно надсилати команди й запити назад у державні системи (створювати автоматичні дії), ми переходимо від простої аналітики до прямого управління країною. Державні органи, міністерства та навіть армія перестають бути самостійними суб'єктами. Вони перетворюються на звичайних операторів чужої платформи, яка напівавтоматично формує для них готові рішення, оцінює ризики та вказує, що робити.
Головний тест на державність
Тут постає ключове питання, яке визначає, чи є країна суверенною: чи може Україна завтра повністю відключити цю іноземну платформу, не зруйнувавши власну цифрову державу?
У технічному світі надійність будь-якої системи перевіряється наявністю чіткого і безболісного плану виходу. Якщо завтра уряд вирішить розірнути всі контракти через загрозу національній безпеці чи політичні скандали — що станеться?
Якщо державні органи зможуть продовжити роботу самостійно, а втрачено буде лише зручний комп'ютерний інструмент — це була просто купівля складного і дорогого софту.
Але якщо без зв'язків і підказок цієї платформи державні структури миттєво осялепнуть, втратять здатність бачити цілісну картину, зв'язувати реєстри та ухвалювати рішення — це вже не просто програма. Це інституційний протез. Це повна, безповоротна технологічна залежність, яка ретельно прикривається красивими гаслами про «цифровізацію».
Саме це питання мало б стати головним предметом відкритих слухань у профільних комітетах парламенту: покажіть чіткий план незалежності. Покажіть документ, який доводить, що Україна не стала бранцем чужого розуму. Доки такого документа немає, будь-які розмови про «технологічний прорив» залишаються лише гарною обгорткою для наймасштабнішої здачі державного суверенітету в сучасній історії України.
