Колишній прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон донедавна мовчки спостерігав за дискусіями на полях ключових світових форумів — у Давосі та Мюнхені. До сьогоднішнього дня
У The Wall Street Journal вийшла його колонка, в якій він жорстко проходиться по останніх заявах європейських лідерів. Так, він ставиться до них як до друзів. Але саме як друг дозволяє собі сказати те, що вони, можливо, й самі думають, але не наважуються вимовити вголос.
Ліберальна Європа, пише він, «демонстративно морщиться від «хамства» адміністрації Трампа, притуляючи до носа свої напарфумовані хустки».
Так, американці можуть бути непередбачуваними. Так, Білий дім помиляється, якщо вважає, що росія прагне миру. Так, адміністрація Трампа могла б зробити значно більше, щоб завершити цю війну. І ми можемо лише сподіватися, що це станеться. Але яка, друзі мої, європейська альтернатива?
Головний меседж Джонсона — розрив між словами і діями. Між гучними деклараціями та конкретними кроками. Наприкінці колонки він фактично ставить ультиматум: або Європа починає діяти, або замовкає.
І «діяти» означає насамперед розморозити російські активи та спрямувати ці кошти Україні — як частину репарацій, які росія має заплатити. Теза проста, але водночас смілива. Навіть в Україні тема репарацій поки що не звучить так прямо.
Чи справді Європа хоче, щоб ця війна закінчилася? Якщо так — що вона для цього робить? Якщо нам небайдужі страждання українців, то чому б не надати їм засоби для знищення заводів, що виробляють російські безпілотники? Чому Німеччина досі утримує свій арсенал крилатих ракет Taurus? Через страх «ескалації»?
Історія цієї війни показує: єдиний, хто по-справжньому боїться ескалації, — це сам путін.
Якщо Європа хоче довести свою стратегічну автономію, вона могла б розпочати узгоджену операцію з арешту тіньового флоту — нафтових танкерів, які порушують санкції та фінансують російську військову машину. Чи вистачить у європейських лідерів на це політичної волі?
Європейці могли б продемонструвати свою відданість вільній та суверенній Україні, відправивши обмежений контингент військ до однієї або кількох повністю безпечних частин України. Йшлося б не про участь у бойових діях і не про наражання європейських солдатів на небезпеку, а про чіткий політичний сигнал: рішення запрошувати іноземні війська на свою територію — це суверенне право України. І не справа путіна. Ось що означає вільна Україна.
Питання лише в одному: чи вистачить у Європи сміливості довести, що вона справді вірить у цю ідею?
