Досі москва була осередком понтів і штучно створеної "величі". Під час Другої Світової німці встигли її побомбити, але з тих часів не було прецеденту, щоб хтось з жертв російських війн аж так серйозно зазіхав на руйнування міфів про недоторканість москви. Мабуть, ми перші?
Надто маленькі й безпомічні жертви російської агресії досі створювали в росіян думку, що вони "друга армія світу", і що можна йти маленькими країнами, вбивати їх, і далі думати, що за це нічого не буде.
На українцях вони їздили в тому плані, що розраховували на нашу нездатність відповісти дзеркально. І мова не стільки про нашу військову спроможність, скільки про моральну. Чи психологічну.
Вбили 24 людини в Києві? Українці "не здатні" вчинити так само, - думають росіяни.
На мій погляд, частково це досі так. Ми балансуємо на грані людяності й безкінечної ненависті, проте я не була би приголомшена НІЯКОЮ кількістю жертв в москві. За плечами Харків, бомбардування, трупи на вулицях, окуповані території. З іншого боку, холодна прагматичність диктує доцільність ударів по більш жирних цілях, щоб не руйнувати стіни - зруйнувати вже сам фундамент конструкції. І тут росіяни стикаються з новими українцями, яких вони ніколи не знали.
Їм страшно - але до них ніколи не зайдуть в домівки "захисники" чи "асвабадітєлі", які згвалтують їх дитину. Які виженуть цілу вулицю й розстріляють. Не під'їде танк та не дасть залп по їх будинках. Їх не катуватимуть масово струмом, не перебиватимуть пальці, не вивозитимуть їх майно.
Я не розумію, чого їм страшно. Вони не отримали всього того, про що я написала. Проте хочу, щоб найбільший їх страх був від усвідомлення, що добрі українці ЗАКІНЧИЛИСЯ.
Залишилися злі. Інших немає
