Моя відповідь — безумовно так.
У 2022 році в нас був такий драйв, а у росіян — така розгубленість, що межувала з відчаєм, що війну можна було завершити до літа 2023 року. Принаймні звільнити українське Причорноморʼя — так точно.
Але влітку 2022 року до Києва повернулися «внутрішньо переміщені можновладці». До осені в них минув переляк. Десь до кінця року вони навчилися заробляти на війні. А на початку 2023-го PR-логіка остаточно перемогла військову.
Після блискучої Харківської операції та звільнення Херсонщини держава почала гратися в «міста-фортеці». Замість атакувати росіян на півдні чи заходити в тил донбаського угруповання ворога територією Росії, ми боронили кожен дім у Бахмуті. Кидали туди кращі бригади. «Стирали» в нуль добровольців та їхню мотивацію. І, як наслідок, — шанс на швидке завершення війни.
Коли війна забуксувала на лінії Суровікіна, а російське окупаційне угруповання в Україні приблизно зрівнялося чисельно з Силами оборони, шанс на перемогу був втрачений. Саме після провалу літнього контрнаступу війна перейшла з динамічного у статичний формат. В якому ми три наступні роки програвали...
«Міста-фортеці» стали містами-пастками. Зараз ситуація повторюється. Зациклившись на обороні решток Донбасу, військово-політичне керівництво не хоче бачити ширшої логіки війни в контексті логіки геополітичної.
Змарнувавши шанс виграти цю війну в 2022 та в першій половині 2023, ми втратили той дух, який нас радикально відрізняв від росії. В армії буйним квітом розцвіли метастази совка. Державна модель управління регресувала до електоральної демократії, яка з падінням рейтингів «електорального монарха» має все менше стимулів прагнути миру.
Але війна на виснаження — це шлях в нікуди. Радикально відмінні світовідчуття, які допомогли нам переломити хід подій у 2022 році, підмінила гонка технологій.
Вигорання та зневіра посіли місце надії. Адреналін та кураж поступилися місцем залізній волі та репресивній машині.
Черги до військоматів заступила всенародна ненависть до ТЦК. Пафос добровольців — високомаржинальна індустрія ухилянства. А фротову динаміку — нищення тилів.
Змарнувавши шанс на перемогу, треба шукати вихід з тупика, у який зайшла війна. Можливо, в нас ще буде шанс відігратися. Можливо — ні. Але точно не в цій ітерації великої війни. Бо наразі вона точиться не за території, а за те, яка система зламається і вибухне швидше.
І чим «екзистенційнішою» стає ця війна, тим більші шанси, що вона завершиться катастрофою, а не компромісом…
Gennadiy Druzenko
