"Ця історія — не виняток..." - Валерій Малькін

Перед Першою світовою війною мій прадід Іван (Ян) поїхав на заробітки до Америки. Працював тяжко, щоби вирвати сім’ю з убогості й забрати її в еміграцію. Та доля розпорядилася інакше — війна застала його вдома, в селі Мала Шкарівка, на Поділлі. Він залишився. Працював ковалем. А дім його став мішенню.

1920 рік. Російсько-польська війна.

До хати увірвались червоні бандити, шукаючи “американське золото” у "польского пана ". Прадіда Яна й прабабусі Людмили вдома не було — поїхали в Старокостянтинів на базар. А вдома залишились дев’ятеро рідних…

І всі — були вбиті…

На очах моєї шестирічної бабусі Валентини (у родині — Ваця) і її маленької тітки. Вбито дідуся й бабусю. Семеро братів. Наймолодший —Льодик, 17 років показав сховані кошти — за це йому розривна куля в голову.

Дітей теж хотіли вбити. Але чомусь залишили живими. Можливо, як свідків страху. Та вони вижили , навіть пережили голодомор 1932-1933 , сталінські репресіі , другу світову війну .

 не забули…

З того дня моя бабуся зненавиділа російську мову. І все, що приходило з тієї сторони. Не тому, що хтось сказав. А тому, що вона чула — як говорить вбивця!

Ця історія — не виняток.

Вона частина цілого.

Бо те, що сталося в Малій Шкарівці у 1920-му, сталося в Бучі у 2022-му.

І в Ізюмі.

І в Маріуполі.

І в Оленівці.

І в Харкові.

І в Києві.

Вони знову прийшли. Ті самі. З тими ж словами. З тим самим акцентом. І з тим самим наміром — знищити все українське.

Але тепер — не вдалося. Бо пам’ять — жива.

Бо тепер — ми озброєні.

 І ніхто не змусить нас більше мовчати…

Ми пам’ятаємо. Ми боремось. І ми переможемо !

Слава Україні!

Смерть ворогам!