Ми живемо в епосі постійної видимості. У всіх сенсах — фізичному, цифровому, навіть екзистенційному. «Бути» — означає бути на зв’язку. Бути у вікні месенджера, в стрічці новин, у «прочитаному» статусі. Нас виштовхують на вітрину — бути доступними, відкритими, реактивними. Здавалося б, це про свободу. Насправді — про нову форму залежності.
Присутність стала валютою — і водночас інфляційною бульбашкою. Чим більше ти "є", тим менше залишаєшся собою. Кожне сповіщення, кожна напівпрочитана думка, кожна хвилина в нескінченному обміні реакціями, емодзі, переконаннями й дрібними імпульсами — це ін’єкції в систему, яка харчується твоєю увагою. І цінується там не глибина думки, а частота з’яви. Тебе не чекають — тебе оновлюють, як стрічку.
Це новий тип виснаження. Цифрове самопожертвування. Хронічна видимість пожирає людину не гірше за хворобу. І найстрашніше — вона добровільна. Це залежність без обмежень, де ти сам собі кат, бо "так прийнято", бо "треба відповідати", бо "не можна випасти". І саме в цьому контексті народжується концепт, який потребує переосмислення: етика відсутності.
