Мене щиро дивує, як українці примудрилися перетворити слово «ти» на обра́зу. Не на стилістичний вибір, не на форму інтонації, а саме на маркер невихованості. Достатньо звернутися до людини на «ти», і ти вже не співрозмовник, а порушник негласного кодексу: хам, грубіян, некультурна людина. Сам займенник почав працювати як доказ провини, незалежно від контексту, тону чи змісту сказаного.
Це не дрібниця і не курйоз. Це глибока культурна поломка, коли форма замінила сенс, а дистанція стала синонімом поваги. Бо якщо дивитися не з позиції сучасних обра́з, а з позиції історії української мови й культури, виникає незручне питання: коли саме і чому «ти» стало вважатися хамством?
У традиційній українській мовній картині світу «ти» було нормою живої комунікації. Не зневажливою, не фамільярною за визначенням, а природною. Українська культура формувалася не як палацова, а як громадська: громада, коло, рада, козацьке товариство, родина. У таких структурах звертання «ти» не принижує, бо немає потреби постійно підтверджувати дистанцію. Повага там не мовна маска, а поведінкова практика.
Це добре видно в українській літературі, яка завжди була продовженням живої мови, а не кабінетним конструктом. У Котляревського «ти» не лайка і не випадковість. Це спосіб говорити напряму. Наприклад, у звертанні Енея до товариства:
«Еней до них такеє мовить:
“Гай, гай! Чого се ви, братця,
Так розпустилися, мов свинці?
Хіба ж ти не знаєш, що без ладу
Нема ні сили, ні пуття?”»
Тут «ти» — звернення до свого, до рівного. Воно не зневажливе, воно дисциплінарне, але по-своєму внутрішнє, не панське. І таких прикладів у Котляревського багато: «ти» як форма прямої мови, без салонної ввічливості, але й без приниження.
У Шевченка «ти» взагалі набуває особливого статусу. Це форма максимальної правди. Він говорить «ти» тоді, коли говорить по суті: до України, до людини, до Бога, до власного болю:
«За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?»
«Ви» в такому місці було б неправдою. Бо «ви» — це дистанція, а Шевченко працював з близькістю, з докором і любов’ю. І водночас у нього є «ви», але не як універсальна ввічливість, а як соціальний маркер, звертання до групи, до суспільства, часто з холодною іронією або осудом. Тобто обидві форми вживаються свідомо, а не за принципом «що ввічливіше».
Це ключове: в українській літературі «ти» і «ви» — не моральні категорії, а стилістичні та соціальні інструменти.
Перелом відбувається не в літературі і не в народній мові. Він приходить з іншого боку — з боку ієрархічних систем, яким потрібна постійна дистанція. Шляхетська модель Речі Посполитої, а потім російська імперська бюрократія приносять у мовний простір ідею, що «ви» — це не просто форма, а обов’язкова ознака належного порядку. Не сказав «ви», значить порушив ієрархію.
Але навіть тоді в українській традиції повага оформлювалася не лише займенником. Вона оформлювалася титулом, роллю, формулою: пане гетьмане, батьку, ясновельможний. Займенник був другорядним.
Найцікавіше стається пізніше, в радянський період. Більшовики демонстративно знищують імперські титули, ліквідовують «ваші сіятельства», але… залишають «ви». Чому? Бо «ви» виявляється ідеальним інструментом безособової влади. Формально рівність, фактично – холодна дистанція. «Товариш» у лозунгах, «ви» в кабінетах. Не близькість, а контроль.
Саме в цей період «ви» остаточно закріплюється як норма «культурної людини», а «ти» поступово витісняється в приватну сферу і маркується як небажане. А вже в пострадянський час відбувається фінальний злам: коли зникають реальні статуси й титули, люди починають чіплятися за форму. Так з’являється вимога не просто «ви», а «Ви» з великої літери — уже не як етикет листування, а як вимога визнання.
Це момент, де мова перестає бути культурою і стає інструментом компенсації.
Релігійний пласт тут особливо показовий. Бо в різних релігійних традиціях звертання до Абсолюту відбувається на «ти». У християнстві «Отче наш… нехай буде воля Твоя». У юдаїзмі Barukh Atah («Благословенний Ти»). В ісламі пряме звертан6 до Аллаха без європейської гри у «ви». У давніх індоєвропейських традиціях так само.
Це не випадковість. Це антропологічний принцип: сакральне не терпить фальшивої дистанції. Там або є прямий зв’язок, або його немає.
І якщо до Бога можна звертатися на «ти» без звинувачень у хамстві, то проблема не в займеннику. Проблема в людях, які зробили з дистанції фетиш.
Українцям варто чесно подивитися на це і поставити собі неприємне запитання: ми захищаємо культуру чи декорацію культури? Бо наша мова, наша література і наш фольклор не боялися «ти». Боїться його не традиція, а запозичені моделі: шляхетська пиха, імперська зверхність і совєтська канцелярщина.
Коріння не принижує. Принижує забуття.
▪️Картина «Біля хати» українського художника Євгена Вжеща (1853-1917).
