"Не замість українців: мігрантів - у контрактну оборону, а робочі місця - громадянам України" - Владислав Смірнов

У новій політиці влади (у версії Буданова) залучення трудових мігрантів в Україну є щось набагато тривожніше, ніж просто “кадровий дефіцит”. Влада й бізнес подають це як технічне рішення: не вистачає людей, чоловіки мобілізовані, молодь виїхала, підприємства шукають робочі руки, міста потребують комунальних працівників, будівельників, водіїв, ремонтників, логістів. Але якщо подивитися на це не очима підрядника чи чиновника, а очима національної держави, виникає пряме питання: а чи є доброчесною політика, яка вилучає українців із економіки, не створює умов для їхнього життя, шлюбу, народження дітей і повернення додому, а потім пропонує завозити людей, чужих до української історії, культури, мови, релігійної традиції та громадянської пам’яті?

Це питання не про ненависть до іноземців, а скоріше про те, кого держава вважає своїм народом. Україна вже перебуває в глибокій демографічній кризі: UNFPA оцінювала, що з 2014 року населення України скоротилося приблизно на 10 млн, а народжуваність впала нижче однієї дитини на жінку; Reuters також передавало оцінку ООН про падіння населення України на 10 млн з початку повномасштабного вторгнення через біженців, падіння народжуваності й воєнні втрати. За таких умов будь-яка влада, яка мислить національно, мала б насамперед запускати політику збереження українців: стимулювання шлюбів, народження дітей, доступне житло, сімейні кредити, податкові пільги для молодих родин, підтримку матерів, повернення біженців, роботу для ветеранів, перекваліфікацію демобілізованих, гідні зарплати й реальну економіку для громадян України.

Натомість нам пропонують іншу логіку: українців мобілізувати, українців витискати з економіки, українців тримати в бідності, українські родини залишати без перспективи, українську молодь фактично втрачати через еміграцію, а кадрову діру закривати імпортом робочої сили. Це політика, доброчесність якої викликає серйозний сумнів, бо вона напряму шкодить саме титульній нації, яка і так знекровлена війною, низькою народжуваністю, еміграцією та соціальним виснаженням. Українці зараз - в умовній Червоній книзі України!

Мобілізація вже вилучає з економіки не абстрактну “робочу силу”, а український людський капітал: інженерів, логістів, водіїв, механіків, айтішників, аграріїв, медиків, підприємців, керівників і вузьких спеціалістів. За даними Європейської Бізнес Асоціації, у 88% опитаних компаній є працівники в лавах ЗСУ; у 47% компаній мобілізовано до 10% військовозобов’язаного персоналу, у 29% від 10% до 20%, у 12% від 20% до 30%, а 51% компаній повідомляють, що серед мобілізованих є критично важливі для роботи підприємства спеціалісти. Тобто держава забирає з економіки мозок, досвід, виробничу пам’ять і професійні руки, а потім замість системної підтримки українців відкриває спокусу завезти більш дешеву й залежну силу.

Трудовий мігрант для великого бізнесу часто зручніший тому, що він залежніший. Він залежить від документів, роботодавця, житла, дозволу на перебування, посередника й контракту. Він не має тут політичної ваги, родової пам’яті, ветеранського досвіду, місцевої громади й права говорити з державою як господар. Він не буде масово ставити питання про корупцію, мобілізацію, тарифи, землю, надра, мову, ветеранів і справедливість. Українець може сказати: “Це моя країна, і я маю право вимагати”. Залежний мігрант найчастіше цього не скаже. Тому для системи він зручний.

Якщо українця мобілізують, якщо він втрачає роботу, якщо ветеран після фронту не має нормальної програми повернення, якщо біженець не бачить сенсу їхати додому, якщо молодій родині немає де жити й за що народжувати дітей, а влада каже: “Нічого, завеземо інших”, - це вже не кадрова політика, то холодна демонстрація того, що український народ для системи не є пріоритетом.

Європейський досвід також показав ризик формування сегрегованих районів і фактичних анклавів. Данія навіть запроваджувала політику демонтажу так званих “гетто”-районів із високою часткою “non-Western” мешканців, що пізніше стало предметом розгляду на рівні ЄС через звинувачення в дискримінації. Це важливий урок для України: якщо багатші, стабільніші й інституційно сильніші європейські держави десятиліттями борються з наслідками невдалої інтеграції, то чому воююча, бідніша, демографічно зруйнована Україна має повторювати найгірші сценарії?!

Саме тому треба говорити чесно: Україна не має права наслідувати найгірше з Європи і нам не потрібна модель, у якій під виглядом “кадрової необхідності” створюються майбутні анклави людей, не пов’язаних із українською історією, мовою, культурою, релігійною традицією, війною, пам’яттю й землею. Держава, яка вже має проблеми з корупцією, слабким контролем, низькими зарплатами, демографічним провалом і травмованим суспільством, не повинна відкривати ще один фронт соціально-культурний.

Якщо Україні справді потрібні люди з інших країн під час війни, то логіка має бути зовсім іншою: не на місця українців у цивільній економіці, а в добровільні контрактні формати оборони й відбудови. Не примусово, не як “гарматне м’ясо”, не за етнічним принципом і не через експлуатацію бідності, а через чесний контракт із оплатою, підготовкою, правовим статусом, страховками, медичним забезпеченням і гарантіями. Фортифікації, розмінування, ремонт техніки, військова логістика, медицина, евакуація, інженерні роботи, охорона критичної інфраструктури, тилове забезпечення, оборонні виробництва — ось де іноземний людський ресурс може бути справді корисним Україні.

Іноземець, який добровільно укладає контракт і допомагає Україні воювати, ремонтувати, розміновувати, будувати фортифікації чи відновлювати критичну інфраструктуру, — це союзник. Іноземець, якого бізнес завозить як дешевшу й мовчазнішу заміну українцю, поки українець мобілізований, поранений, демобілізований, у бідності або в еміграції, — це вже елемент небезпечної політики заміщення. Ви бачите, що різниця дуже принципова?!

Робоче місце українця - не просто вакансія, це його зв’язок із державою, можливість утримувати родину, мотивація залишатися вдома, шанс ветерана повернутися до нормального життя, основа народжуваності, податків, гідності й громадянської ваги. Якщо українець втрачає роботу, він втрачає не тільки дохід. Він втрачає сенс залишатися в країні, яка одночасно вимагає від нього жертви й дозволяє замінити його дешевшою робочою силою.

Робочі місця в Україні мають бути передусім для громадян України. Жоден іноземний працівник не повинен отримувати кращі стартові умови, ніж українець, ветеран, ВПО, демобілізований, вдова загиблого, член родини військового чи молодий фахівець. Не можна компенсувати мобілізацію українців імпортом робочої сили без суспільного мандата. Не можна будувати економіку на дешевій залежній праці. Не можна дозволяти роботодавцю казати “українці не хочуть працювати”, якщо насправді він просто не хоче платити українцям зарплату, за яку можна жити. Масове залучення іноземців має обговорюватися публічно через парламент, громади, ветеранів, профспілки, демографів, економістів, міграційну службу й безпекові органи, а не кулуарно між бізнесом, мерами, підрядниками й чиновниками.

І найголовніше: Україна має мати політику повернення українців, а не політику ввезення неукраїнців замість них. Тільки не Мінєд розливу Чернишова, а стратегію і реальрну пропозицію для українця. Якщо держава швидше думає, як завезти чужих працівників, ніж як повернути своїх громадян, підтримати шлюби, народження дітей, житло, сімейне кредитування, ветеранів, молодь і біженців, це точно не політика національного відновлення - швидше адміністрування території без справжньої турботи про титульну націю.

Формула має бути простою: українців не витісняти з економіки; іноземців не ставити на місця українців; робота, житло, підтримка й програми розвитку - спершу громадянам України; іноземна цивільна праця - лише точково, тимчасово, прозоро й без демпінгу; іноземний людський ресурс у воюючій країні — передусім через добровільний контракт в обороні, фортифікаціях, логістиці, медицині, розмінуванні, ремонті й відбудові.

Україна не повинна стати територією, де історичний народ воює, гине, виїжджає, бідніє й демографічно зникає, а його місце в містах, економіці та майбутньому займають нові робочі руки. Іноземці можуть бути корисними Україні, але не як заміна українцям. Якщо вони хочуть заробляти в країні, яка воює, найчесніший шлях - контракт на захист і відновлення України, а не посади, з яких уже витіснили українців.

Українці не мають втратити Батьківщину двічі: спочатку через війну, а потім через “економічну необхідність”, якою прикриють їхнє витіснення з власної держави. А нам Кубань ще повертати..