Українська економіка входить не просто в чергову кризу. Вона входить у фазу, яку точніше назвати некроекономікою — режимом, у якому формально ще існують підприємства, звіти, податки, договори, оренда, суди, аукціони й “ринкова активність”, але жива виробнича тканина вже не відновлюється, а проїдається. Бізнес не накопичує капітал, а витрачає залишки обігових коштів. Заводи не модернізуються, а перетворюються на застави, борги, судові справи, земельні ділянки або ліквідаційні лоти. Держава не вибудовує промислову політику, а переважно фіксує втрати постфактум. У такій системі економіка ще рухається, але дедалі більше нагадує рух тіла після втрати крові: інерція є, відновлення немає.
Фізична руйнація війною — безумовно перший шар цього явища. За п’ятою оцінкою потреб відновлення RDNA5, яку підготували Світовий банк, уряд України, ЄС та ООН, станом на кінець 2025 року прямі збитки України оцінювалися у $195,1 млрд, соціально-економічні втрати — у $666,7 млрд, а потреби відновлення й реконструкції на 10 років — у $587,7 млрд. Найбільше постраждали житло, транспорт і енергетика. Це колосальний удар, і будь-який чесний аналіз має починати саме з нього: російська агресія фізично знищує економічну базу країни.
Але некроекономіка виникає не лише від руйнування зовні. Вона виникає тоді, коли внутрішні інституції не здатні перетворити шок на мобілізаційне відновлення. Війна пояснює руйнування заводів, енергетики, логістики й ринків. Але війна не пояснює, чому стратегічні підприємства роками заходили в борги без санації. Війна не пояснює, чому промислові території в містах ставали насамперед землею під забудову. Війна не пояснює, чому банкрутство в Україні часто працює не як лікування, а як ліквідаційна процедура. Війна не пояснює, чому малий бізнес платить повну ціну легальності, але не отримує симетричного захисту.
Саме тому руйнування виробничого комплексу треба бачити у двох рівнях. Перший — поточне згортання живого бізнесу: ФОПи, малі й середні компанії, локальні виробники, сервісні підприємства, медичні кабінети, логістичні, ремонтні, інженерні й промислові підрядники. Другий — довгий демонтаж стратегічних заводів: «Росава», АТЕК, ЛАЗ, «Більшовик», КрАЗ, Motor Sich, «Антонов» та інші. Це різні історії, але вони сходяться в одному: виробнича функція програє боргу, землі, імпорту, суду, олігархічному контролю або управлінській безвідповідальності.
«Росава» — показовий приклад боргово-олігархічного розщеплення промислового активу. У 2018 році суд порушив справу про банкрутство найбільшого українського виробника автомобільних шин після виявлення 20,58 млрд грн кредиторської заборгованості. У країні, яка воює і залежить від логістики, вантажівок, агротехніки й спецтранспорту, шинне виробництво мало би бути елементом економічної безпеки. Але замість спеціальної промислової санації воно потрапило в боргово-судову м’ясорубку.
Про це в коментарі i-ua.tv заявив голова Об’єднання незалежних профспілок авіапрацівників Веніамін Тимошенко.
«Ганебна історія із заводом „Росава“ не перша та не остання в Україні. Знаю велику кількість підприємств, які пішли у нікуди. Зокрема, були розібрані на металобрухт або ж збанкрутовані чи доведені до руїн. І це мародерство з боку так званих політичних еліт, які керують Україною 35 років. З іншого боку весь цей час немає й масового і спроможного запиту на реальні зміни від людей, які втомилися від безкінечного глуму та хотіли би жити інакше, жити краще. Просто немає запиту на інше майбутнє. Адже „просто захотів і одразу якось само собою отримав“ — так в житті не буває. Якщо справді щось хочеш — починаєш для реалізації бажання робити певні кроки, бо якщо не робиш — значить не хочеш. Це як бажання їсти, якщо захотів — пішов відкрив холодильник, взяв ковбасу, сир, хліб, порізав, зробив бутерброд і поїв. Все просто: бажання — дія — результат. Якщо хотіти їсти і нічого не робити щоб поїсти — помреш з голоду, ось вам сама проста метафора для аналогії», — каже В. Тимошенко.
Формула моєї логіки проста: економіка, яка продає заводи як землю, веде банкрутства без санації, обкладає легальний бізнес повною ціною, не захищає малих виробників і не відрізняє стратегічний актив від нерухомості, неминуче стає некроекономікою. Вона ще рухається, але вже живиться не майбутнім, а рештками минулого... Звільнення понад 1200 працівників у Білій Церкві свідчить про «мародерство еліт», слабкість пострадянських профспілок і відсутність реального суспільного запиту на зміни, що веде до подальшого занепаду підприємств в Україні.
