"ОФІС ЗНИКНЕННЯ УКРАЇНЦІВ II частина" - Владислав Смірнов

Народи зникають не лише від голоду, геноциду, окупації чи програної війни. Іноді вони зникають під державним прапором, під звуки власного гімну, через урядові стратегії, податкові закони, торговельні угоди, міграційні програми, цивільні кодекси та цілком легальні рішення парламенту. Територія залишається на карті, міністерства продовжують писати звіти, чиновники говорять про стійкість, інклюзивність, євроінтеграцію та повоєнне відновлення, але сам народ — його сім’ї, молодь, підприємці, виробники, інженери, власники, вчителі, воїни й носії пам’яті — поступово перетворюється на витратний матеріал чужого майбутнього. Перші три сигнали ми розібрали в першій частині статті.

ВІЛЬНА ТОРГІВЛЯ З ВІЛЬНИМ ПАДІННЯМ

Четвертий сигнал прозвучав 14 липня 2026 року, коли Верховна Рада 236 голосами ратифікувала Угоду про вільну торгівлю з Туреччиною, причому перед цим 213 депутатів погодили скорочену процедуру розгляду. Саму Угоду було підписано ще 3 лютого 2022 року — для іншої України, до повномасштабного руйнування промисловості, енергетичного терору, мобілізаційного дефіциту працівників, масової еміграції та втрати доступного капіталу.

Міністерство економіки подає Угоду як можливість для українського експорту і повідомляє, що 84 відсотки українських товарів отримують повну лібералізацію доступу до турецького ринку. Це аргумент, який потрібно враховувати. Але держава не може оцінювати торговельну угоду лише за тим, скільки товарних позицій формально відкриває інша сторона. Потрібно оцінювати, хто реально має капітал, енергію, кредит, логістику, страхування, людські ресурси та державну підтримку, щоб скористатися цим доступом.

Офіційна сторінка Міністерства економіки посилається на оцінку потенційного впливу, проведену ще у 2020 році. Тоді окремо досліджували автомобільні перевезення, інформаційні технології, електричне обладнання, текстиль і одяг, деревообробку, меблі, переробку фруктів, овочів і молока. Але між Україною 2020 року й Україною 2026-го лежать сотні зруйнованих підприємств, мільйони переміщених людей, дефіцит електроенергії, мобілізація, здорожчання логістики та принципово інша структура ризиків.

Вільна торгівля між нерівними системами не створює рівності. Вона юридично оформлює вже наявну перевагу сильнішого. Не можна поставити поруч турецьку фабрику, яку десятиліттями кредитувала й захищала власна держава, та український завод, який працює під ракетами, сам будує укриття, купує резервні генератори, втрачає працівників через еміграцію й мобілізацію та одночасно фінансує оборону, — а потім назвати це чесною конкуренцією.

Це не означає, що Україна повинна закритися від Туреччини. Це означає, що перед ратифікацією потрібна була нова воєнна оцінка впливу, секторальний аудит, запобіжні квоти, перехідні періоди, механізми автоматичного захисту внутрішнього ринку, компенсації енерговитрат і доступне кредитування українського виробника. Угода мала бути вбудована у промислову стратегію України. Натомість промислова стратегія фактично була замінена самою Угодою.

У державі національного інтересу зовнішня торгівля є інструментом розвитку власного виробництва. У колоніальній економіці власне виробництво розглядається як прикра перешкода для розширення торгівлі. Саме тому українському бізнесу пропонують змагатися на глобальному ринку без броні, а потім пояснюють його поразку недостатньою конкурентоспроможністю.

ІНСТИТУЦІЯМ — ЛАНЦЮГ, ВЛАДІ — БЕЗКАРНІСТЬ

П’ятий сигнал — ставлення влади до незалежних інституцій. 22 липня 2025 року було ухвалено Закон №4555-IX, який надавав Генеральному прокуророві повний доступ до матеріалів досудових розслідувань, можливість давати обов’язкові вказівки, змінювати прокурорів і передавати провадження, включно зі справами, підслідними НАБУ. Окремі положення фактично підпорядковували процесуальну автономію САП вертикалі Генерального прокурора.

Уже 31 липня, через дев’ять днів, парламент ухвалив Закон №4560-IX про посилення повноважень НАБУ і САП, який повертав низку гарантій їхньої процесуальної окремішності.

Цей дев’ятиденний правовий переворот показав справжній рефлекс системи: спочатку підпорядкувати, потім пояснити, а відступити лише тоді, коли політична ціна захоплення інституції стає надто високою. Інституційна республіка працює навпаки. Влада сама встановлює межі власного втручання, тому що розуміє: держава довша за президента, уряд, парламентську більшість і конкретного генерального прокурора. У персоналістській системі будь-який незалежний орган сприймається як патологія — його треба приручити, дискредитувати, кадрово проникнути або позбавити автономії.

Саме тому Україна роками живе в режимі імітації реформ. Влада створює незалежний орган для звіту перед партнерами, а потім витрачає сили на те, щоб зробити його залежним. Вона ухвалює закон про прозорість, а потім обмежує реєстри. Декларує свободу медіа, але фінансує централізований телемарафон. Створює антикорупційну інфраструктуру, але намагається повернути її під ручне процесуальне керування. У результаті реформа стає не зміною системи, а її новою декорацією.

ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС ТИШІ

Шостий сигнал — проєкт нового Цивільного кодексу №15150, який Верховна Рада 28 квітня 2026 року прийняла за основу. Це ще не чинний закон, і остаточний текст може бути змінений. Але сам масштаб документа та закладені в ньому інформаційні конструкції вимагають максимальної тривоги, а не автоматичного схвалення під словом «рекодифікація».

Проєкт вводить або розширює право на забуття, право на інформаційний спокій, цифрову приватність, цифровий образ, механізми відповіді, спростування та захист цифрових прав не лише фізичних, а й юридичних осіб. У демократичній державі ці інструменти можуть захищати людину від цькування, наклепу, переслідування та безстрокового цифрового покарання. Але в державі залежних судів, вибіркового правосуддя і політично мотивованих позовів той самий набір перетворюється на цивільну цензуру.

Рада Європи окремо винесла на експертний розгляд статті про цифрові права, право на забуття, цифрову приватність, інформаційний спокій та їхній потенційний вплив на журналістику, доступ до інформації й громадський контроль. Автор юридичного висновку визнав модернізаційний намір правильним, але прямо наголосив: проблема полягає в реалізації.

Уявімо не абстрактного громадянина, фотографія якого безпідставно гуляє мережею, а чиновника, прокурора, забудовника, державного підрядника чи власника монополії, чия стара корупційна історія заважає новій кар’єрі. Він оголошує інформацію неактуальною. Суспільний інтерес — вичерпаним. Архівну публікацію — порушенням права на забуття. Постійне згадування — посяганням на інформаційний спокій. Поширення даних про компанію — вторгненням у цифрову приватність юридичної особи. І вже не держава забороняє журналістику. Це робить приватний позов, судова заборона, вимога видалення, компенсація та нескінченна процесуальна кара.

Так виникає модель: до вироку мовчи, після вироку забудь. Журналістові дозволяють писати лише у вузькому проміжку між подією та моментом, коли фігурант вирішить, що суспільство вже втратило право пам’ятати.

Цензура ХХІ століття не потребує міністерства з червоним олівцем. Достатньо створити юридичну невизначеність, за якої редактор перед кожною публікацією думає не про істину, а про вартість майбутнього позову. Достатньо зробити судовий процес покаранням незалежно від результату. Достатньо надати сильному фігурантові значно більше часу, грошей і адвокатів, ніж має журналіст, громадський активіст або викривач. Саме так право на гідність однієї людини непомітно перетворюється на право сильного суспільства не бачити його минулого.

Цивільний кодекс повинен захищати особистість, але не створювати клас публічно недоторканних. Чим більшою владою, капіталом і впливом володіє людина, тим ширшою має бути зона законного суспільного контролю. Влада пропонує рух у протилежний бік: збільшити набір інформаційних прав, не створивши співмірних анти-SLAPP-запобіжників для журналістів, активістів і викривачів.

ЗАКОН ПРО МЕДІА, ЗАКОНОПРОЄКТ ПРО РЕЄСТРИ І ТЕЛЕМАРАФОН

Сьомий сигнал — створення багатоповерхової інформаційної вертикалі. Закон «Про медіа» №2849-IX містить багато необхідних норм для регулювання сучасного інформаційного простору та протидії російській пропаганді. Але він одночасно надав Національній раді надзвичайно широкий спектр інструментів: приписи, штрафи, скасування реєстрації, тимчасову заборону поширення онлайн-медіа, звернення до цифрових платформ щодо обмеження доступу та до пошукових систем щодо вилучення посилань із результатів пошуку.

Кожен із цих інструментів може бути обґрунтованим у боротьбі з пропагандою держави-агресора. Але та сама зброя, передана політично залежному регуляторові, здатна перетворитися на адміністративний вимикач незручного мовця. Різниця між захистом інформаційного простору і цензурою полягає не в назві закону, а в незалежності органу, чіткості складу порушення, судовому контролі та неможливості використовувати державну силу проти політичної критики.

Другим поверхом став законопроєкт №10242 про кримінальну відповідальність за несанкціоноване втручання, збут або розповсюдження інформації, що обробляється в публічних електронних реєстрах. Після кількох повернень на повторне друге читання його знову включили до порядку денного у лютому 2026 року. Голова парламентського Комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин прямо попереджав, що ініціатива загрожує свободі слова, роботі журналістів, захисту джерел і викривачів корупції.

Публічні реєстри — це не технічна забаганка журналістів. Це основа контролю за майном посадовців, компаніями, бенефіціарами, землею, судовими рішеннями, державними контрактами та зв’язками між політикою й капіталом. Під приводом захисту персональних даних дуже легко захистити не людину, а корупційну схему від суспільного виявлення. Коли влада не може заборонити журналістові ставити питання, вона може зробити джерело відповіді кримінально небезпечним.

Третім поверхом є телемарафон. У перші місяці вторгнення він був зрозумілим інструментом координації інформації та протидії хаосу. Але тимчасовий надзвичайний механізм перетворився на довготривалий політичний інститут. «Репортери без кордонів» закликали припинити телемарафон, вказуючи на падіння довіри, втрату актуальності, надмірну поблажливість до урядової лінії, самоцензуру та відсутність опозиційних телеканалів.

Так формується завершена система. Закон про медіа дає регуляторний важіль. Законопроєкт №10242 створює кримінальний ризик навколо інформації з реєстрів. Новий Цивільний кодекс формує право сильного вимагати забуття та інформаційного спокою. Телемарафон забезпечує централізовану версію політичної дійсності. А державні комунікаційні центри маркують незручний наратив як дезінформацію, ворожу маніпуляцію або допомогу агресорові.

Системі вже не потрібно прямо забороняти критику Зеленського. Достатньо створити середовище, у якому критик мусить одночасно боятися регулятора, цивільного позову, кримінальної справи, цифрового видалення, втрати рекламодавця та інформаційного тавра. Це значно ефективніше за формальну цензуру, тому що людина починає цензурувати себе сама.

І саме тут Україна починає відтворювати московську модель не у зовнішніх декораціях, а у внутрішній логіці. У Московії влада теж завжди захищає не себе, а «стабільність», не забороняє правду, а бореться з «фейками», не переслідує журналіста, а охороняє персональні дані, державну таємницю, традиційні цінності або інформаційну безпеку. Різниця між диктатурою і демократією починається не з тексту пояснювальної записки. Вона починається з того, чи може громадянин без страху викрити владу.

ВИБІРКОВА ІЄРАРХІЯ ЗАХИЩЕНИХ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ

Восьмий сигнал — асиметрія у правовому захисті колективних ідентичностей. Закон №1770-IX окремо визначає та забороняє антисемітизм, передбачає цивільну, адміністративну й кримінальну відповідальність та прямо закріплює право потерпілої особи на відшкодування матеріальної й моральної шкоди.

Сам захист євреїв від ненависті, приниження, насильства, колективного звинувачення та вандалізму є правильним. Антисемітизм не має нічого спільного з українським національним інтересом. Він морально принижує Україну, дає ворогові пропагандистську зброю та перетворює критичний аналіз конкретних осіб і політик на ненависть до цілого народу. Єврей не відповідає за Зеленського, Єрмака, Коломойського, будь-якого рабина чи будь-якого іншого єврея. Колективна вина за походженням є інтелектуальним дикунством.

Але доктринальне питання полягає не в тому, чому євреїв захищають, а в тому, чому українська держава не створила дзеркально сильного особистісного та колективного захисту для українців. Поняття українофобії в законодавстві існує. Закон №3005-IX визначає її як дії й публічні заклики, що заперечують суб’єктність Української держави та української нації, правомірність боротьби проти асиміляції, зневажають етнокультурні ознаки українців або ігнорують українську мову й культуру. Проте це визначення міститься у законі про заборону російської імперської пропаганди і деколонізацію топонімії, а не в окремому комплексному законі про захист українця від українофобії з прямо прописаними механізмами компенсації та персонального захисту.

Це не означає, що українці взагалі позбавлені правового захисту: Конституція гарантує рівність, а загальні норми проти дискримінації та розпалювання ворожнечі поширюються на всіх. Але спеціальна законодавча архітектура показує політичну ієрархію уваги. Антисемітизм оформлений як окрема персональна і суспільна травма. Українофобія — переважно як компонент російської імперської політики та боротьби з пам’ятниками.

Українська держава не повинна захищати українців менше, ніж будь-яку меншину. Вона не має послаблювати захист євреїв, поляків, угорців, румунів, кримських татар чи будь-кого іншого. Вона повинна підняти захист державотворчого народу до такого самого рівня правової визначеності.

Де окремий закон, який прямо встановлює відповідальність за дискримінацію людини через українську мову? Де право на компенсацію за публічне колективне приниження українців? Де ефективний механізм реагування на заперечення права українського народу бути господарем власної держави? Де інституційна відповідальність за поширення міфу про українців як «неісторичний», «сільський», «нездатний до державності» народ? Де правова оцінка практики, за якою захист українського національного інтересу автоматично оголошують ксенофобією, тоді як захист національного інтересу сусідньої держави вважається нормою європейської політики?

Українець у власній країні дедалі частіше опиняється у парадоксальному становищі. Він повинен із максимальною обережністю говорити про чужі колективні інтереси, але сама розмова про його власний колективний інтерес викликає підозру. Він має безумовно визнавати право кожної спільноти на збереження ідентичності, але вимога зберегти українську більшість може бути оголошена небезпечною. Йому пояснюють, що кожна меншина потребує окремих гарантій, інституцій і програм, але державотворчий народ нібито вже все отримав самим фактом існування прапора.

Так держава виховує українця без права на колективне «ми». Громадянином бути можна. Платником податків — треба. Мобілізаційною одиницею — обов’язково. А от формулювати інтерес українців як народу — підозріло.

МНОЖИННЕ ГРОМАДЯНСТВО: ПАСПОРТ ЯК ДРУГИЙ ЦЕНТР ЛОЯЛЬНОСТІ

Дев’ятий сигнал — офіційна легалізація множинного громадянства. Стаття 4 Конституції України й далі встановлює принцип єдиного громадянства. Водночас Закон №4502-IX, який набрав чинності 16 січня 2026 року, вперше прямо визначив множинне громадянство як одночасну належність до громадянства двох або більше держав і визнав низку випадків його існування. У відносинах з Україною власник кількох паспортів юридично вважається лише громадянином України, але цей припис не ліквідує правового зв’язку людини з іншою державою.

Я не підміняю рішення Конституційного Суду власною публіцистикою і не стверджую, що закон уже визнано неконституційним. Але політико-правова напруга очевидна: конституційна формула єдиного громадянства залишилася незмінною, тоді як звичайний закон істотно розширив режим допустимої множинної державної належності.

Інший паспорт — це не туристичний сувенір і не пластикова картка для швидшого проходження кордону. Це юридичний зв’язок з іншою державою, її захистом, політичною системою, обов’язками, можливістю участі у виборах, соціальними правами та зовнішньою політикою. Людина може щиро любити дві культури й мати родини у двох країнах. Але держава не має права удавати, що конфлікт національних інтересів ніколи не виникне.

Особливо показова послідовність рішень. Закон легалізував і розширив режим множинного громадянства, але питання зайняття такими особами посад в органах державної влади, інших державних органах та органах місцевого самоврядування доручив урядові врегулювати окремими майбутніми законопроєктами. Тобто правовий шлюз відкрили раніше, ніж установили повноцінні запобіжники щодо доступу до державної таємниці, силових органів, судів, прокуратури, дипломатії, оборонних закупівель, виборчих комісій та вищих політичних посад.

У травні 2026 року уряд оновив перелік держав, громадяни яких можуть набувати українське громадянство у спрощеному порядку. До нього увійшли, серед інших, Польща, Румунія, Угорщина і Словаччина — держави, що безпосередньо межують з Україною та мають споріднені національні спільноти у прикордонних регіонах.

Це не означає, що кожен поляк, угорець, румун чи словак є нелояльним або становить загрозу. Така презумпція була б несправедливою і безглуздою. Проблема полягає в іншому: державна безпека будується не на віру в безконфліктність усіх людей, а на правила, які знижують ризик конфлікту лояльностей.

Паспорти давно стали інструментом геополітики. Росія використовувала паспортізацію як механізм проникнення, впливу, а потім як привід «захищати власних громадян». Угорщина системно працює зі спорідненими громадами за межами своїх кордонів. Румунія роздає громадянство за походженням. Польща будує власний культурно-освітній простір і мережі впливу. Це нормальна поведінка національних держав, які дбають про своїх. Ненормальним є лише те, що Україна відкриває свої кордони для реалізації чужих національних стратегій, не маючи співмірно жорсткої власної.

Для української діаспори справді потрібен механізм повернення, інвестування, освіти дітей, культурного зв’язку та спрощеного набуття громадянства. Але діаспора повинна працювати на український національний центр, а не перетворюватися на спосіб легалізувати громадянство без єдиної політичної відповідальності. Право голосувати, обіймати державні посади, працювати з таємницею, керувати силовими органами та стратегічними підприємствами не може автоматично випливати з паспорта, отриманого без розриву іншого політичного зв’язку.

Нормальна система мала б передбачати обов’язковий державний реєстр усіх інших громадянств, невідворотну відповідальність за приховування, автоматичне декларування конфлікту інтересів, заборону доступу до визначених посад, особливий режим щодо громадянства сусідніх держав і повне виключення політичної подвійності у сферах оборони, розвідки, правоохоронної діяльності, правосуддя та дипломатії.

Натомість нам пропонують декларацію: у відносинах з Україною людина вважає себе тільки громадянином України. Ніби геополітична лояльність змінюється одним підписом під бланком. Ніби друга держава перестає вважати цю людину своїм громадянином. Ніби іноземний паспорт не створює прав, обов’язків і можливості зовнішнього політичного захисту.

Множинне громадянство без жорсткої доктрини єдиної лояльності — це не розширення українського світу. Це розмивання монополії України на політичну належність власного громадянина