Українці — народ із надзвичайно короткою політичною пам’яттю. Це дозволяє вчорашнім союзникам ставати сьогоднішніми патронами, а завтра — новими колонізаторами.
Ми вже платили за цю сліпоту життями під Москвою, під Віднем, під Берліном. Сьогодні маємо справу з новим викликом — випробуванням Польщею.
Ми сміливо говоримо про російську агресію. Ми не боїмося звинувачувати Захід у лицемірстві. Але коли йдеться про Польщу — тиша. Бо брат. Бо гуманітарка. Бо «адвокат в ЄС».
Та кожен, хто мовчить про імперські амбіції союзника, стає знаряддям його проєкту. Історія нас попереджала. Просто не всі почули.
Офіційна риторика — «дружба народів», «історичне порозуміння», «єдність перед загрозою». У реальності — холодний розрахунок і прагнення односторонньої вигоди. Польські політики не бачать в Україні рівноправного партнера. Ми — буфер, ринок, демографічний резерв і зручне тло для внутрішньої політичної гри.
При цьому Польща:
- диктує нам, кого вшановувати, а кого — стирати з пам’яті;
- блокує експорт українського зерна під приводом захисту фермерів;
- домагається спецумов в ЄС, аби обмежити інтеграцію українських компаній;
- відмовляється визнавати власні злочини: пацифікації, концтабори, депортації;
- транслює антипатію до українців через медіа, прикриваючи її «історичною справедливістю».
Волинь як інструмент шантажу
Волинська трагедія — реальна й болісна сторінка історії. Але для польського політикуму це не трагедія, а інструмент.
Кожного разу, коли Україна відстоює власну національну гідність — Варшава згадує Волинь. Коли хтось одягає червоно-чорну стрічку — у польському сеймі лунають вимоги вибачень.
Але де вибачення за знищення сіл на Лемківщині?
За концтабір Береза-Картузька?
За операцію «Вісла»?
У травні 2025 року міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш зробив резонансну заяву: “
«Україна не увійде в ЄС, поки не визнає Волинь як геноцид». Це прозвучало не в польському парламенті, а в ефірі національного телебачення. Після цього Анджей Дуда, вимушено, дистанціювався від цієї позиції, назвавши її «шляхом Путіна». Але ми маємо запам’ятати головне: цю заяву зробив не маргінал, а міністр оборони.
Імперія без танків: м’яке підкорення
Сьогодні імперії не входять танками. Вони приходять зі стипендіями, освітніми центрами, грантовими програмами, релігійними місіями та культурними осередками. Польща діє тонко: вона вкладає в Україну ресурси не заради нашої сили, а для розширення свого впливу.
Мова, освіта, історія, європейська інтеграція — усе з нав’язуванням власної моделі. Польща хоче «Міжмор’я», але з собою в центрі. Не поруч з нами, а над нами. Це не партнерство — це інтелектуальна пацифікація. Польща хоче впливати не на наші кордони, а на наше уявлення про себе. Це контроль наративів, символів, свят, шкільних програм, політики пам’яті. Усе це — інфраструктура нового колоніального проєкту.
Не чужою мовою, не примусом — а умовною «допомогою». Допомога без суб’єктності — це підкуп.
А підкуп — це початок втрати державності.
Всі сусіди відчули слабкість!!!
Польща — не єдина.
Угорщина вже створила на Закарпатті свою «державу в державі»: паспорти, школи, громадські організації, політичні заяви про автономію.
Румунія — фінансує культурну експансію на Буковині, вимагає преференцій для своїх меншин, втручається в навчальні програми.
Ці дії — не допомога.
Це маркування території.
Це підготовка до майбутньої гри за вплив.
Вони чекають нашого краху.
І готуються ділити.
Україна сприймається як тимчасова структура з гнучкими кордонами. І саме тому темп українського падіння — для них сигнал. Якщо ми не переламаємо цю динаміку, нас знову напишуть олівцем — щоб швидко стерти.
Замість висновків
Ця стаття — не проти Польщі, не проти Угорщини чи Румунії. Вона — за право України бути собою.
У геополітиці немає друзів. Є тимчасові партнери, суперники і прямі вороги. Сусіди можуть бути союзниками — але лише тоді, коли бачать силу. Бо слабкого сусіда не шкодують — його використовують. Ми маємо будувати стриману, але жорстку політику сусідства.
Без ілюзій.
Без поклонів.
І завжди з компонентом сили.
Бо якщо ти слабкий — сусід зламає твій паркан, переоре город, а потім заселить у твою хату своїх дітей.
Без запитань.
Бо зможе.
Польща, Угорщина, Румунія — усі бачать у нас не лише союзника, а й потенційний об’єкт впливу.
Територію для корекції.
Націю, якій можна вказувати.
Я не проти дружби, я за — за свободу.
Що робити?
1. Перестати плекати ілюзії про «братські народи».
Союзник, який не поважає тебе — це не союзник.
2. Встановити чіткі межі зовнішнього впливу. Освіта, історія, інформаційна політика — це елементи національної безпеки.
3. Побудувати власну парадигму. Не бути в чужому таборі — а будувати свою культуру, освіту, свої українські наративи про минуле і майбутнє.
4. Пам’ятати: свобода — це не право. Це щоденна відповідальність.
