В кожного, хто вірить у живопис, є свій Пікассо – як і свій Ван Ґоґ чи свій Ренуар. Розуміння художника відбувається саме тоді, коли знаходиш у нього «свої» картини – ті, що відповідають твоєму сприйняттю світу та світла. У дитинстві, коли я міг бачити тільки радянські колекції Пікассо, щиро не розумів, чому його творчість викликає таке захоплення, – і вирішив, що це обумовлено виключно радянською дійсністю, набридлим «соцреалізмом», майстри якого і мріяти не могли писати так, як Пікассо. І питання було навіть не в тому, що йому не потрібно було ні в кого питати, в якій манері створювати картини – питання було в тому, що нам дозволяли на ці картини дивитися.
Я помилявся. Головним у творчості Пікассо був не стиль, а геній сприйняття світу. З роками, коли я побував у французьких музеях Пікассо – від Парижа до Антіба, я кожного разу переконувався в тому, яким неповторним і свіжим було це сприйняття. І остаточно зрозумів, з художником якого рівня мені пощастило познайомитися, в Нью-Йорку в Метрополітен-музеї. Сила Америки (принаймні тієї Америки, яку ми знали донедавна) якраз і була в тому, що вона була здатна оцінювати шедеври і збирати геніїв. І тому краща, як на мене, колекція Пікассо, як і багатьох інших майстрів європейського живопису, – саме у Сполучених Штатах. А той, хто переконав себе, що все зрозумів про художників нашого континенту тільки тому, що бував у Прадо чи Музеї д’Орсе, але ніколи не відвідував музеї Північної Америки, помиляється. Принаймні моє розуміння рівня Пікассо, мій інтимний зв’язок із ним виник саме в залах Метрополітен.
Але головна картина Пікассо – все ж таки в Європі, в Мадриді, на батьківщині Майстра. Це «Герніка», яку іспанці побачили вдома тільки після закінчення довгого періоду диктатури – бо художник не хотів, щоб картиною розпоряджалися причетні до знищення баскського містечка. При цьому я можу зізнатися, що «Герніка» стала для мене головною картиною Пікассо саме після того, як почалася велика війна. До того часу в мене був до неї радше історичний інтерес – я завжди заходив до Центру королеви Софії, коли бував у Мадриді, щоб кілька хвилин провести поруч із «Гернікою», я навіть їздив до самої Герніки, щоб відчути атмосферу жаху, що розчинилася в повітрі цього, можливо, найважливішого для басків міста. І дійсно, Герніка – це ж як наша Буча: маленьке затишне місто, що нагадує про минуле, яке знищили насправді для того, щоб налякати і зламати. Але ось тільки я побував у Герніці тоді, коли Бучі ще не було.
І тепер коли я чую звуки вибухів або бачу руїни в українських містах (і не тільки в українських, звісно), то згадую про «Герніку». А коли думаю про Бучу, то згадую про Герніку – так досвід мирного часу переплівся із воєнним, і так я зрозумів, що Пікассо написав портрет війни. Не універсальний портрет війни. Мій портрет війни.
І присутність цього портрета, і присутність самого Пікассо з його поглядом на світ у цій новій реальності відчувається майже фізично. Це навіть не метафора. Тепер, коли зникають сподівання на зміну режиму в Ірані, щезає й надія на те, що ми побачимо тегеранську колекцію його творів. Адже в дореволюційному Ірані творчістю Пікассо захоплювалися і зібрали чудову колекцію – навіть дружина останнього шаха імператриця Фарах Пахлаві була серед головних колекціонерів. Після ісламської революції майно колишніх правителів та їхнього оточення було зосереджено у спеціальному фонді, а сама збірка стала недоступною для публіки. Коли минулого року тегеранський Музей сучасного мистецтва (один із небагатьох закладів, що міг собі дозволити демонструвати такі картини) організував виставку «Пікассо в Тегерані», його працівники зіткнулися з численними відмовами в участі. Приватні колекціонери побоювалися, що їхню власність конфіскують, а інші державні музеї не хотіли, щоб їм дорікали просуванням «неправильного» контенту. Але коли виставка відкрилася, вона зібрала довгі черги людей, що приїздили з усього Ірану – як колись виставка Пікассо у післясталінській Москві збирала довгі черги людей з усього Радянського Союзу. І так, ця готовність до зустрічі завжди нагадує, скільки незруйнованих людей все ж таки є у зруйнованих суспільствах.
А репліка «Герніки» на цій тегеранській виставці теж була – як тихий протест проти культу війни і насилля, який завжди панував у Ісламській Республіці і став однією з першопричин усього жахіття, що його тепер переживають люди на Близькому Сході. І я навіть не знаю, чи переживе цей музей – й іранські картини Пікассо – цю війну.
Але що я точно знаю – що «Герніка» буде й надалі нагадувати весь той жах, який під ударами переживають люди в Ізраїлі, країнах Перської затоки чи в Ірані так само, як у Харкові, Києві чи Одесі.
