Навесні 2026 року швейцарський парламент повернувся до обговорення питання, яке на перший погляд виглядає як суто внутрішня дискусія про ціни на газ та електроенергію. Але ж насправді торкається самого фундаменту загальноєвропейської стратегії тиску на Москву. Депутат від Швейцарської народної партії Жан-Люк Аддор публічно виступив за перегляд санкційного режиму щодо Росії. Він апелював до необхідності захисту національних інтересів та енергетичного суверенітету країни. За його словами, обмеження на російські енергоносії ускладнюють диверсифікацію джерел постачання та посилюють тиск на швейцарські домогосподарства й бізнес. Звучить розумно і навіть турботливо, проте доки не починаєш розбиратись, що насправді стоїть за цією риторикою і до яких наслідків вона може призвести.
Щоб повністю зрозуміти масштаби цієї проблеми, важливо спочатку зрозуміти роль Швейцарії в загальній структурі західних санкцій. Хоча Швейцарія не є членом ЄС і дотримується нейтральної позиції, вона традиційно узгоджує свою санкційну політику з Брюсселем. Це стало особливо очевидним після того, як Росія розпочала напад на Україну. Женева та Цюрих є двома найбільшими світовими фінансовими центрами, що сприяють масштабним міжнародним транзакціям, торговельним угодам та банківським операціям. Швейцарські банки, страхові компанії та торгові посередники мають таку вагу в глобальній фінансовій системі, що приєднання Берна до санкцій мало не просто символічне, а цілком практичне значення. Фактично це суттєво обмежило здатність Росії використовувати швейцарську фінансову інфраструктуру для обходу обмежень. Саме тому будь-які розмови про вихід Швейцарії із санкційного режиму це вже не просто внутрішня політична дискусія, а потенційна пробоїна в усій системі тиску на Москву.
Швейцарська народна партія є найбільшою політичною силою в країні та послідовно виступає проти санкцій від самого початку їх запровадження. Партія пояснює це тим, що вважають санкції несумісними зі швейцарським нейтралітетом. І фактично позиціонує себе як захисника класичного швейцарського суверенітету від зовнішнього диктату Брюсселя та Вашингтона. Її електорат це переважно консервативні виборці з малих міст і сільської місцевості, для яких зростання рахунків за комунальні послуги є цілком відчутною щоденною реальністю. А тому і геополітичні аргументи про стримування Кремля сприймаються як абстракція. Жан-Люк Аддор та його однопартійці вміло конвертують цей побутовий дискомфорт у політичний капітал. Вони формулюють своє послання дуже просто. Нібито Брюссель змусив запровадити санкції, а ми за це платимо вищими цінами, і це несправедливо щодо швейцарців. Проблема в тому, що за цією зовні логічною конструкцією ховається маніпуляція.
Почнімо з того, що причини зростання енергетичних цін у Європі значно складніші, ніж просто санкції проти Росії, адже на ціноутворення впливають світові ринки, інфраструктурні рішення та наслідки багаторічної залежності від одного постачальника. Ще один, дуже головний факт, послаблення санкцій не вирішить енергетичну проблему швейцарців у короткостроковій перспективі, зате відновить фінансові та ресурсні можливості Москви продовжувати війну, яка і є першопричиною нестабільності в регіоні. Отже, центральна проблема полягає не в тому, що Швейцарія, ймовірно, скоро скасує санкції. А в тому, що сам факт початку цих дебатів показує, що Швейцарія є цінним активом для Кремля зі стратегічної точки зору. Росіяни вже давно добре просувають меседж «Європа втомилася від санкцій». Вони роблять це, щоб переконати як людей у своїй країні, так і людей у всьому світі, що Захід насправді розділений і виснажений, і відступає від своєї попередньої позиції. Будь-яка публічна дискусія в парламенті країни, яка ще до цього часу слідувала тому самому політичному курсу, що й ЄС у питанні санкцій проти Росії, стає ще одним реальним аргументом на користь Кремлівського наративу. Російські державні медіа та пропагандисти у соціальних мережах використовуватимуть швейцарський кейс як доказ того, що санкційна коаліція руйнується зсередини, а значить Москві достатньо просто витримати тиск і зачекати.
Розуміти механізм роботи санкцій важливо для того, щоб оцінити реальні ризики. Санкції не є миттєвим рішенням і не зупиняють економіку країни за один день. Це інструмент тривалого і поступового тиску, який ефективний лише тоді, коли він залишається колективним та скоординованим. Щойно окремі держави починають виходити з режиму обмежень під приводом енергетичної кризи чи захисту споживачів, уся система тиску слабшає. Логіка тут пряма та невблаганна. Кожне послаблення санкцій відновлює доступ Росії до фінансових потоків, технологій, кредитних ресурсів та енергетичних ринків, що безпосередньо збільшує ресурсну базу Кремля для продовження війни проти України. Іншими словами, кожна поступка в санкційній дисципліні фактично фінансує тривалість війни. Найнебезпечнішим є потенційний ефект доміно, і недооцінювати його не варто. Якщо Швейцарія як держава поза межами Євросоюзу, але з тривалою координацією з ним, починає відхилятися від спільного курсу, це автоматично створює прецедент для інших.
У Євросоюзі є достатньо держав із власним санкційним скептицизмом. Угорщина під керівництвом Орбана роками блокує або затримує санкційні рішення, посилаючись на захист національних інтересів. Є і менш помітні, але реальні голоси скептиків у Словаччині, Австрії та інших країнах. Тому швейцарський прецедент дає іншим країнам додаткові підстави вимагати винятків, затримувати продовження санкцій або добиватися їх перегляду на рівні загальноєвропейських інституцій. Структурна вразливість санкційного режиму полягає саме в тому, що він тримається одночасно на трьох опорах. Тобто політичній єдності, спільному сприйнятті загрози та економічній стійкості країн-учасниць. Послаблення будь-якої з цих опор поступово трансформує санкції з інструменту примусу на предмет переговорів і торгу. Росія це чудово розуміє і цілеспрямовано використовує. Через інформаційні операції вона поглиблює відчуття розколу, через дипломатичні канали шукає двосторонні домовленості з окремими країнами, через цілеспрямовані економічні стимули намагається зацікавити конкретних гравців у поверненні до співпраці.
Щодо реальних мотивів Аддора, то тут варто позбутися як надмірної підозрілості, так і надмірної довірливості. Він є представником правоконсервативної партії з виразною ідеологією суверенітету й антиєвропейської орієнтації, і його позиція зумовлена передусім внутрішньою політичною логікою, а не симпатіями до Москви. Зростання цін на енергоносії дає таким політикам змогу переформатувати складні геополітичні питання у зрозумілий і емоційно близький виборцям внутрішньополітичний дискурс. Жодних підтверджених фінансових, організаційних чи розвідувальних зв’язків із Росією у Аддора немає. Однак його позиція об’єктивно збігається з кремлівськими інтересами незалежно від того, чи розуміє він це сам. З аналітичної точки зору можна назвати таке явище як «структурну конвергенцію». Це тоді, коли людина діє з власних ідеологічних і кар’єрних міркувань, але стає ситуативним союзником Москви у стратегічному сенсі.
Для України наслідки такої динаміки є водночас економічними та політичними. Ерозія санкційної єдності в Європі означає зменшення фінансового тиску на Росію, що прямо впливає на її здатність підтримувати воєнні витрати. Паралельно послаблення дипломатичної згуртованості Заходу робить підтримку Києва менш стабільною і передбачуваною саме тоді, коли ця стабільність є критично важливою для позицій України на будь-яких майбутніх переговорах. Себто Україна ризикує опинитися в ситуації, коли міжнародна солідарність залишається на словах, але реальні механізми тиску на агресора поступово розмиваються під впливом економічних і популістських аргументів у різних столицях.
Ситуація зі швейцарськими дебатами є наочним підтвердженням старої істини про те, що загрози не завжди приходять у вигляді відкритих зрад чи гучних скандалів. Санкції руйнуються не тоді, коли їх скасовують одним гучним рішенням, а тоді, коли єдність за ними починає тихо розмиватися під поступовим тиском економічних аргументів, популістської риторики про захист національних інтересів та нормалізації думки про те, що кожна країна може вибірково дотримуватись колективних зобов’язань залежно від власної вигоди. Саме ця нормалізація вибіркового відступу є найнебезпечнішою тенденцією, яку демонструють події у Берні зараз.
Секція Дельта групи «Інформаційний Спротив»
