Йти на співпрацю із окупантом = зрадити своїх (країну, народ, націю, етнос). Тут без дискусій. Але якщо «свої» не такі вже і свої?
На питання громадянських розбірок і воєн, що тривали довше самої WWII нашу увагу ніколи не фокусували – не вигідно. Це було не вигідно СРСР, це було дискомфортно новим владам повоєнної Європи. Одна із причин – колаборація із окупантом (байдуже, чи коричневим, чи червоним) була наслідком попередніх, довоєнних, історій. Друга більше стосувалася західної Європи - це була ціна виживання в ситуації жорсткого браку кваліфікованих кадрів.
Після_Війни – уривки Тоні Джадта для подумати.
«Із 1945 року термін «колаборант» набув особливого та негативного морального забарвлення. Але поділи та зв’язки воєнного часу часто мали локальні наслідки, які були аж ніяк не такими простими й однозначними, як може видатися в контексті повоєнного протиставлення «колаборант» vs. «рух опору».
…в окупованій Бельгії деякі фламандські групи, наступаючи на граблі Першої Світової, спокусилися обіцянкою автономії та можливістю відокремитися від франкомовної державної еліти, яка контролювала Бельгію» … вони вітали прихід Німеччини.
Важлива деталь – нацисти охоче грали на місцевих настроях, допоки це відповідало їх інтересам. Фламандськомовних бельгійських військовополонених звільнили одразу ж в 1940 році, як зупинилися бої, а франкомовні валлони лишалися в полоні до кінця війни.
Так – у Франції, Бельгії, Норвегії спротив німцям був справжнім в останні два роки окупації, коли почалися масові спроби нацистів забирати молодих чоловіків на примусові роботи до Рейху. Але…
«… тільки наприкінці війни окупації кількість активних учасників руху Опору перевищила тих, хто співпрацював із нацистами через власні переконання, задля вигоди чи інтересу: за підрахунками, ймовірна кількість французів – чоловіків і жінок – повноцінно залучених на той чи інший бік (до колаборації із нацистами або до руху Опору) була приблизно однакова – 160-17- тисяч. Головним ворогом цих людей найчастіше ставали… (!) їхні співгромадяни. Німці серед них (ворогів) були відсутні.» (с)
В Італії було все ще складніше – фашисти Дуче були при владі більше 20 років. Місцевий опір режимові був переважно слабким – найактивніші були в екзилі. Після того, як в 1943 році Італія перейшла на бік коаліції, Муссоліні зберіг свій вплив на півночі півострова в рамках маріонеткової «Республіки Сало». В протистояння «за\проти» в 43-45 роках було втягнуто чимало людей. Соратників Дуче було справді не багато, але вони могли розраховувати на підтримку досить широкого кола населення - не меншу підтримку, ніж її мали партизани-комуністи.
Антифашистський опір був лише ОДНИМ боком боротьби між італійцями. Тільки от пам’ять про це в післявоєнні десятиліття стала зручно… вибірковою.
Ще складніше було в Східній Європі.
Прихильники окремих державних проектів черед чехів і словаків скористалися присутністю німців, щоб втілити сепаратистські мрії довоєнних політичних проектів (Об’єднана «Чехословаччина» завжди мала як прихильників, так і супротивників). В країнах Балтії та Фінляндії спершу Вермахт вітали як альтернативу радянській окупації. Тут причина очевидна – усі чотири країни вже пережили як війське, так і політичне протистояння із Москвою. Литва, Латві, Естонія програли свою державність, а Фінляндія втратила території. Намагалися скористатися німцями проти СРСР і українці. При цьому на територіях Західної України, пише Джадт, розгорнулося протистояння між українськими та польськими партизанами, як антинімецького, так і антирадянського спрямування. Тобто поляки і українці могли спільно воювати проти Вермахту, проти Червоної Армії і один проти одного, залежно від ситуації. При цьому нерегулярний опір червоним в Україні і Естонії тривав найдовше по завершенню WWII.
Геть катастрофічно було на Балканах. Там Друга Світова постала перш за все як громадянська війна. Ярлики «колаборант» і «рух Опору» на територіях колишньої Югославії були максимально розмиті. Ким вважати сербських четників? Дража Михайлович – патріот, борець чи колаборант? А у внутрішньому протистоянні між сербами, хорватами і мусльманами?
Від усташів Павелича перепадало і сербам і мусульманам. Але і партизани-роялісти Михайловича також вбивали мусульман. З цієї причини боснійські мусульмани заради захисту співпрацювали із німецькими законами. Партизани-комуністи Тіто, попри головну мету – вигнання німецьких і італійських окупантів, витрачали найбільше часу і ресурсів на боротьбу із четниками. Джадт пояснює це «…не останню чергу тому, що ця (така) мета була для них досяжною».
Два загони представників колишньої Югославії могли дертися високо в гори, щоб знищити колишніх співвітчизників, часто – сусідів. Не окупантів-німців чи поляків – таких же місцевих.
Для Греції (схоже із Югославією) Друга Світова була низкою вторгнень, окупацій, опору, репресій і громадянських конфліктів. Все це завершилося п’ятьма (!) роками війни між партизанами-комуністами і британськими силами, які підтримували грецьких роялістів. Комуністів розгромили лише в 49 році. При цьому грецький рух опору німецьким (нацисти) і італійським (фашисти) окупантам був куди успішніший, аніж аналогічні рухи опору в Італії чи Франції, хоча про другі відомо в рази більше. …Але цей рух Опору завдав самим грекам незрівнянної шкоди – на вересень 1949го в наслідок війни із комуністами (які раніше боролися як проти роялістів, так і проти німців та італійців) без житла лишилося 10% країни.
«Наслідки цих громадянських воєн по завершенню Другої Світової були приголомшливі. … фактично це означало, що після відступу німців війна в Європі не припинилася, бо суть громадянського протистояння полягає в тому, що навіть коли ворога було переможено, він лишався поруч» (с) … а пам’ять про те, що було нікуди не дівалася.
Звісно, що грунт для цих громадянських протистоянь, причина - чому та чи інша сторони шукали підтримки, або намагалися використати в своїх цілях того чи іншого окупанта - мали своє місцеве коріння, а досить часто полягали в наслідках попередніх війн чи окупацій.
Вивільнення з під Рос.Імперії Фінляндії та її Зимова війна; війни і втрата державності країнами Балтії; програш у Перших Визвольних України і подальші «радощі» радянської окупації-русифікації-колективізації-голодоморів; черговий розділ Польщі німцями і московитами; наслідки правління Австро-Угорщини і ще давнішої турецької експансії із протистоянням християн і мусульман; міжетнічні недружності фламандців і валлонів, або ж банальне небажання боротися за свою країну і згода на окупацію і колабораціонізм французів; навіть найбільший тогочасний колабораційний збройовий двіж – московити на боці Рейху проти московитів-комуністів… все мало свої підстави чи причини. І все це стало спадком для повоєнної Європи.
Чи вирішила Європа більшість проблем цього спадку? Напевно ні. Міжетнічні конфлікти ще нагадають про себе наприкінці ХХ століття. А закривання очей на колаборацію в той чи інший бік – якщо величезні маси людей були не проти співпрацювати зі злом заради свого інтересу в часи ДСВ, то чому вони мають відмовлятися від «просто бізнес» і гешефту зі злом зараз?
Але був в питанні «колаборації зі злом» ще один фактор – кваліфікація. Із ним повоєнна Європа просто тихо змирилася (чи використала?). Але це вже тема наступного допису рубрики.
На фото (віддзеркалене) - італійські десантники полку "NEMBO" вони билися разом із німецькими парашутистами проти десантників союзників під Монте Кассіно. А коли Італія перейшла на бік союзників чимало бійців NEMBO зберегли вірність Муссоліні і продовжували служити маріонетковій "Республіці Сало". По війні вони і їх колеги (і герої битви під Ель-Аламейном на боці Вісі) із полку "FOLGORE" стали на службу новій Італії. Зараз це еліта італійського війська
