1. Коли ж все почалось.
2. Навіщо їм Україна?
3. Каскад спеціальних операцій.
4. Символічна дата та сакральне місце.
Дванадцять років тому в спекотний літній день 27 липня 2013-го року у Києві відбулась не дуже помітна, але надзвичайно важлива подія в подальшій історії України. А також в історії Росії та усього пострадянського простору. Саме в цей день була дана відмашка та був запущений маховик подій, наслідком котрих стала російсько-українська війна та почалась руйнація глобальної системи світової безпеки. А якщо бути точним, то саме того ясного літнього дня стартувала давно запланована російська спецоперація по остаточному упокоренню України та поверненню цієї бунтівної провінції в стойло Імперії. Тобто, сумнозвісна так звана спецоперація почалась не жахливого 24 лютого 2022-го. І навіть, не трагічного 20 лютого 2014-го. А саме тоді — рівно дванадцять років тому — 27-го липня 2013-го.
Російська ФСБшна зграя дуже давно — ще із моменту розпаду СРСР — планувала поглинання України, як ключового елемента відновлення нової Імперії. І Путін, прийшовши до влади, став негайно втілювати цей проект у життя. Більше того, про свої наміри качати права та бикувати на пострадянському просторі, опираючись на військову силу, оголосив у 1994-му році у своїй доктрині ще папєрєднік Путіна алкодемократ Єльцин. Він у свій час явно провтикав Україну в хаосі 1991-го та енергійно взявся виправляти власні помилки після узурпації влади в 1993-му.
Чому ж для відновлення Імперії була потрібна саме Україна? Ну це очевидно: географічний, економічний, демографічний, інтелектуальний, промисловий та військовий потенціал України давав можливість Росії стати гегемоном якщо не світового масштабу, то, принаймні, лідером на євразійському континенті. А інші дрібні пострадянські уламки перелякано приповзли б назад без жодного спротиву.
Та ключовим фактором такої одержимості Україною був фактор гуманітарний. Бо таке імперське одоробло, як Росія, задля власної міцності явно потребувало впорядкованої ідеології та системи власних наративів. І тільки Україна в складі РФ могла їм це дати. Бо лише тоді росіяни могли б впевнено стверджувати, що вони є частиною Європи та Заходу. Більше того, володіння територією України давало їм можливість безапеляційно оголосити себе дуже древньою цивілізацією, котра сягає коріннями не лише в давньогрецький чи римо-візантійський світ, а й записати собі предками скіфів, сарматів чи, приміром, трипільців. Навіть хизуватись тим, що вони є одним із важливих духовних та інтелектуальних центрів середньовіччя, росіяни не могли без України та її святинь. Отже, лише із Україною в своєму тілі Росія отримувала те, чого до цього ніколи не мала і мати не могла — древню історію, духовні витоки та прямий доступ до європейського цивілізаційного простору.
Тому навернення України «на путь истинный» та повернення її в «семью братских народов» стало для Путіна, як ми уже знаємо, головною метою царювання та, фактично, його фетишем, його ідеєю фікс. Реалізація цієї задачі дозволяла цьому мєлкому конторському ублюдку не просто виправити, на його думку, «наибольшую геополитическую катастрофу 20 века», а й отримати унікальний шанс навіки вписати своє ім’я в скрижалі російської історії, як «собирателя земель русских». Тому спецоперації проти України почались зразу ж, як тільки Путін став директором ФСБ РФ. А от коли він, нарешті, замінив Єльцина на посту президента, український напрямок в зовнішній політиці Росії став фактично пріоритетним.
Та була невеличка проблемка — від розвалу Совка пройшли уже роки й Україна таки встигла нагуляти економічний жирок та вибудувати які не які, але більш-менш стійкі державні інституції. Більше того, Україна визнавалась світовою спільнотою і явно рухалась самостійною траєкторією розвитку. Успішно чи не успішно, але вона постійно вела власну внутрішню гуманітарну політику та досить незалежний зовнішній курс. Все це ніяк не дозволяло захопити Україну сходу одним махом і для втілення цієї складної задачі однозначно був потрібен час та неабиякі ресурси. Це саме підтвердила і провальна спецоперація із недозахопленням острова Тузла.
Втім, сповнений нафтодоларів та молодечої енергії Вова Путін із наполегливістю маніяка без вагань таки взявся втілювати у життя заповітну мрію всіх росіян: Україна мала бути приборкана і повернута назад. За будь яку ціну! І, сука, нє єбьот!
В результаті почалась небувалого масштабу цілеспрямована багаторічна спецоперація (а точніше цілий каскад різнонаправлених спецоперацій) задля доведення України до такого знесиленого, недієздатного та аморфного стану, аби у певний момент часу, задіявши мінімальні зусилля, її можна було б взяти тепленькою та уже на все готовою. Принаймні, ідея була саме така.
І, як кажуть, пішло-поїхало — повзуча експансія почалась у всіх напрямках:
Економічна експансія, яка передбачала агресивне втручання російських бізнесів в економіку України. Демпінг та недобросовісну конкуренцію. Корумпування української влади задля доступу на ринки та заради сприяння чи преференцій. Намагання захопити цілі напрямки української економіки. Отримання доступу до стратегічних галузей (транспорт, зв’язок, трубопроводи, порти, енергетика, тощо). Скупка і ліквідація підприємств, критично важливих для оборони та безпеки країни, і т.д.
Політична експансія, що передбачала просування та підтримку в українському політичному просторі максимально проросійських чи деструктивних політичних сил. Тотальну скупку й корумпування політичних еліт. Втручання у кожні вибори та просування не лише проросійських кандидатів, але й відкритих російських агентів. Цілеспрямоване перетворення української політики в цирк та клоунаду. Впихування українському населенню ідей аполітичності, огиди до українських політиків та відрази до політичних процесів в цілому.
Інформаційна експансія: просування в українському інформаційному просторі переважно російського порядку денного. Десант із російських журналістів, ведучих, політтехнологів, задачею котрих було агресивне протягування в голови українців гасел, цілей, задач, наративів, вигідних виключно Росії та її владним елітам. Паразитування на ностальгії та на радянській спадщині. Постійне продукування розколів на історичному, мовному та національному грунті. Маргіналізація українського інформаційного простору до вигляду срачів та сільських сварок.
Гуманітарна та культурна експансія: наводнення України російською музикою та російськими виконавцями, російським кіно, серіалами та ток-шоу. Безперервні гастролі в конвеєрному режимі російських культурних діячів, художників, театралів, естрадних виконавців, коміків, шоу-бізу. Зумисне перешкоджання діяльності та маргіналізація українських виконавців та українських культурних діячів. Навмисне зменшення бюджетів через своїх агентів впливу на розвиток української культури. Планомірний і цілеспрямований курс на знищення українського книжкового ринку, українського перекладу та україномовної преси. Необмежене просування російської мови на радіо, телебаченні та на культурних заходах. На додачу ще й мовний закон Ківалова-Колесніченка, як перший етап до російської, як другої державної мови.
Просування російської бізнес-літератури, бізнес-тренінгів, бізнес-гуру, різних експертів, психологів, психопатів, інфоциган, шахраїв, тощо. Агресивна експансія російських інформаційних технологій (Касперський, 1С, мейл.ру, Яндекс, Рамблер і сотні інших) та російських соцмереж (Однокласники, Вконтакте, тощо).
Демілітаризація України через своїх агентів впливу в українській владі: кардинальне зменшення української армії та розформування військових частин і військових ВУЗів. Розпродаж військового обладнання та ліквідація гігантських, іще радянських, складів військової техніки та боєприпасів. Деградація українського флоту, авіації, ракетних військ, тощо через відсутність оновлення та модернізації. Припинення нових військових розробок та перепрофілювання українських підприємств військово-промислового комплексу на російський ринок та кооперація з російським ВПК. Перешкоджання співробітництву українських військових із країнами НАТО та протидія їхній участі в миротворчих операціях.
Підрив репутації України та української влади на міжнародній арені за допомогою політичних вбивств (Гетьман, Чорновіл, Гонгадзе), замахів (Ющенко) та гучних скандалів (касетний скандал, кольчужний скандал, збиття Ту-154 над Чорним морем, тощо).
Прямий політичний і економічний тиск: нав’язування договорів та угод, котрі не відповідають інтересам України й підривають її стійкість та обороноздатність (Договір по Азовському морю, Харківські угоди та ін.). Перманентні економічні протистояння (два газові конфлікти, транспортна блокада, сирна війна, шоколадна війна та низка дрібних). Постійний тиск та схиляння України до співпраці із Євразійським Союзом та до повного припинення руху в бік Союзу Європейського.
І як вінець усього чи як кажуть — як вишенька на українському торті — тотальне захоплення влади в Україні прямою російською агентурою та захланними покидьками, купленими на російські гроші. Від президента та топ-чиновників до управлінців та силовиків на місцях.
Саме така унікальна диспозиція сформувалась отим теплим млосним літом 2013-го, коли горе-президент Віктор Янукович закінчив, як він думав, формування власної «вєртікалі власті» все за тими ж російськими лекалами. На додачу, бізнес любімого синулі — Саші-стоматолога — процвітав не на шутку. Як кажуть, віджимати — не мішки грузити. Уряд, міністерства, парламент, суди, прокуратуру очолювали в доску свої донецькі пацани, а силові відомства, на догоду Путіну, якісь ФСБшники із Москви. Але чого не зробиш за пристойні російські гроші. Плюс, ще та асоціація з ЄС на носі — можна спокойно Євросоюз на бабки розвести. Нє жизнь — маліна.
Але у Путіна були інші плани. Більш глобальні та більш масштабні, на відміну від дріб’язкових та примітивних планчиків дурачка Януковича. Маючи дані агентури та розвідки щодо економічного стану України на той момент, щодо стану української армії та спецслужб, щодо готовності еліт, тощо. Маючи впевненість, що політичне поле в Україні зачищене, а суспільство остаточно деморалізоване і його активність прямує до нуля. Маючи за спиною вдалий досвід Грузинської війни і корумпованих союзників на Заході. Розуміючи, що такий зручний шанс уже може не випасти, Путін приймає остаточне рішення розпочати завершальний етап підкорення України саме літом 2013-го, яке мало завершитись під прикриттям олімпіади в Сочі. Питання було лише за датою початку цього завершального етапу. Чому за датою? Ну, я уже писав про пристрасть Путіна до символічних дат та до красивих цифр.
Але тоді літом 2013-го для оголошення початку спецоперації по захопленню України була вибрана не лише символічна дата, але й унікальне сакральне місце. І відбулось це все саме 27 липня 2013-го року у... Києві в день святкування 1025-річчя Хрещення Русі. Що мало значуще об’єднавче значення на думку російських ідеологів та політтехнологів.
Прибувши в Київ та швиденько відвідавши зранку в цей святковий день офіційні заходи на Володимирській гірці разом із Януковичем та патріархом РПЦ-ФСБ Кірілом, Путін, раптом, ні з того, ні з сього помчав на нікому непримітний круглий стіл, організований його кумом Віктором Медведчуком та ручною медведчуківською організацією «Український Вибір». Саме за цим круглим столом російський президент вперше озвучив нову концепцію, яка стала основою його політики щодо України на всі наступні роки:
«... в повестке дня — цивилизационный выбор Украины... В киевской купели был сделан выбор для всей Святой Руси... Для всего нашего народа – я говорю так, имея в виду, что, безусловно, ... есть и украинский народ, и белорусский, и другие есть народы... но в основе лежат, безусловно, наши общие духовные ценности, которые делают нас единым народом...»
Так, саме 27.07.2013-го безпосередньо в Києві Путін вперше акуратно озвучив концепцію про росіян та українців, як «по сути один народ», розпочавши, таким чином, етап остаточного, на його думку, поглинання України. Фразою про «один народ» він, фактично, дав відмашку російській агентурі на початок активних гібридних дій проти української державності.
Путін спеціально зробив це в Києві, в «матери городов русских». В місті, яким він завжди марив і котрим завжди мріяв володіти. І тоді 27 липня 2013-го Путін уже почував себе новим київським володарем. Він був впевненим та спокійним, бо усе ретельно підготував. Все до дрібниць прорахував. Усе і усіх, на його думку, купив та контролював. Врахував усі можливі і неможливі фактори. Лише одного-єдиного чинника не зміг врахувати — простих українців. Тобто нас із вами. Більше того — український народ став для Путіна його улюбленими граблями, на котрі той із несамовитою тупістю наступає до сих пір. Отож, пишаймося цим, шановні граблі!)
