В Україні розгортається історія, яку я категорично відмовляюся сприймати як чергову невинну «оптимізацію». Публічно поширено інформацію про припинення Національного наукового центру «Інститут бджільництва імені П. І. Прокоповича» як самостійної юридичної особи та його реорганізацію. Мова йде про загрозу демонтажу спеціалізованої наукової інституції, яка займається генетикою і селекцією українських бджіл, технологіями запилення, медоносними ресурсами, хворобами бджіл, якістю продукції та нормативним забезпеченням галузі. (НААН України)
Підстави для занепокоєння дають не лише публічні заяви, а й офіційні реєстраційні дії. У Єдиному державному реєстрі юридичних осіб щодо ННЦ «Інститут бджільництва імені П. І. Прокоповича» має бути зафіксовано конкретний статус юридичної особи: чи перебуває вона в стані припинення, хто є правонаступником, коли внесено запис про рішення щодо реорганізації та який орган його прийняв. Саме ці записи, а не загальні повідомлення в соціальних мережах, є юридичним підтвердженням процедури. Тому остаточні формулювання про «ліквідацію» мають відповідати даним ЄДР: реорганізація шляхом приєднання не тотожна ліквідації без правонаступника, але в обох випадках постає питання про збереження майна, штатів, лабораторій, наукових програм, архівів і державних колекцій.
Ключовим документом у цій ситуації має бути рішення Президії НААН або інший акт уповноваженого органу Академії, яким визначено форму реорганізації, установу-правонаступника, порядок передачі майна, земельних ділянок, обладнання, документації та трудових відносин. Без оприлюдненого тексту такого рішення неможливо відповідально стверджувати, що саме буде передано, які підрозділи збережуться і чи залишиться бджільництво окремим напрямом досліджень. Але саме відсутність повної публічної інформації про ці умови й створює обґрунтовані підозри щодо можливих наслідків.
Я вважаю це рішення не просто помилковим. Я звинувачую українську державну владу і керівників державної аграрної системи у проведенні політики, яка об’єктивно послаблює продовольчу безпеку, аграрну самодостатність і господарську автономію України. Не тому, що один інститут є магічним центром усього сільського господарства. А тому, що це вже сама логіка державного мислення: замість зміцнення власної компетенції — скорочення, замість модернізації — приєднання, замість створення нових наукових шкіл — розчинення старих, замість довгострокової продовольчої стратегії — бухгалтерська арифметика юридичних осіб.
Особливо абсурдно це виглядає тому, що сама НААН чудово знає значення бджільництва. В офіційних матеріалах Академія прямо називала його важливою складовою економіки, що впливає на обсяги, пропозицію і вартість продовольства, а бджолозапилення — основою підвищення кількісних і якісних показників рослинництва. Там само Академія визнавала системні проблеми: недостатнє використання запилення, отруєння бджіл пестицидами, слабке ветеринарне забезпечення, нестачу державної підтримки та недосконалу нормативну базу. (НААН України) Тобто держава проблему знає. І саме тому спроба послабити головну спеціалізовану установу вже не може виправдовуватися незнанням наслідків.
Можливі наслідки реорганізації прямо випливають із її правової та організаційної форми. Якщо Інститут приєднують до іншої установи, він може втратити статус окремого розпорядника коштів, самостійного замовника наукових робіт і центру ухвалення рішень. Його лабораторії можуть бути об’єднані або скорочені, штат — переглянутий, а спеціалізовані програми — підпорядковані ширшим напрямам іншої установи. Окремий ризик становить передача майна та земель: без відкритого опису активів і контролю за їх використанням суспільство не може перевірити, чи залишаться вони в науковому обігу.
Це не абстрактні побоювання. Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» вимагає збереження та розвитку наукового потенціалу, а Закон України «Про управління об’єктами державної власності» встановлює правила управління державним майном і відповідальність за його використання. Для установ НААН додаткове значення мають статутні документи Академії та рішення її органів управління. Якщо реорганізація змінює балансоутримувача, структуру фінансування або призначення майна, це повинно бути оформлено рішеннями, передавальним актом і відповідними записами в державних реєстрах.
Бо бджола — це не баночка меду на ярмарку. Бджола — це врожай. Це сади, ягоди, овочі, олійні й кормові культури, насінництво, біорізноманіття, стійкість агроекосистем. А пасіка — це ще й одна з останніх форм надзвичайно децентралізованого українського виробництва. Родині не потрібен агрохолдинг, інвестиційний фонд чи мільйонний тракторний парк, щоб утримувати кілька десятків вуликів, мати продукт, дохід і водночас забезпечувати запилення власного саду та навколишніх земель.
Саме такі господарства я вважаю елементами продовольчої оборони України.
Мільйони малих виробників, городів, садів, фермерських господарств і пасік створюють систему, яку неможливо знищити одним ударом по елеватору, однією блокадою порту чи банкрутством однієї корпорації. Це розподілена продовольча мережа країни. І саме її українська влада мала б сьогодні цілеспрямовано зміцнювати.
Натомість ми дедалі частіше бачимо протилежну логіку: укрупнення, стандартизацію, бюрократизацію, технологічну залежність і поступове витіснення малого автономного виробника у світ, де насіння треба купити, генетику — купити, препарати — купити, технологію — купити, аналіз — замовити, сертифікацію — оплатити, а доступ до ринку отримати лише після проходження дедалі складнішої адміністративної машини.
Саме так і втрачається продовольчий суверенітет. Не одним декретом «заборонити людям вирощувати їжу». Значно тихіше. Спочатку країна втрачає власну селекцію. Потім лабораторії. Потім наукові школи. Потім власну генетику. Потім дрібного виробника роблять неконкурентним. І одного дня виявляється, що формально земля наша, але критичні елементи її продуктивності залежать уже не від нас.
Саме в цьому контексті я говорю і про ризик майбутнього голоду: великий голод XXI століття може виникнути не через фізичне зникнення їжі, а через ліквідацію здатності суспільств виробляти її автономно. Війна, енергетична криза, порушення логістики, неврожай, закриття кордонів чи великий фінансовий шок перетворюють технологічну залежність на фізичний дефіцит дуже швидко.
І тому особливо показово подивитися на те, що відбувається в Московії. Там із 1 вересня 2025 року медоносні бджоли підлягають обов’язковому груповому маркуванню та державному обліку. Російське ветеринарне законодавство прямо пояснює цю систему боротьбою із заразними хворобами та простежуваністю їх поширення. Можна сперечатися про пропорційність такого контролю, але стратегічний факт очевидний: Московія створює централізовану систему державної видимості своєї біологічної та аграрної інфраструктури.
І ось ми отримуємо майже абсурдну картину: у Московії держава дедалі ретельніше обліковує бджолу, а в Україні виникає загроза ліквідації головної державної установи, яка цю бджолу досліджує.
Совпадєніє?
Навпаки ж треба — українська модель повинна бути іншою: вільний господар, сильне мале фермерство, мінімум непотрібної бюрократії, але поруч із ними — потужна власна наука, генетика, селекція, лабораторії та державна біобезпека. Сильна держава потрібна не для того, щоб стояти над пасічником із реєстром. Вона потрібна для того, щоб пасічник не залежав від чужої науки, чужої генетики, чужих лабораторій і чужого аграрного капіталу.
І ці наслідки настільки передбачувані, що продовжувати таку політику й надалі, посилаючись на «реорганізацію», «оптимізацію» чи «економію», означає свідомо приймати ризик нанесення шкоди національній продовольчій спроможності.
Бо що мала б робити українська влада, якби справді мислила українським національним інтересом?
Вона мала б поставити перед собою мету не скорочувати, а подвоювати й потроювати продовольчу стійкість країни. Україна повинна мати власні насіннєві фонди, генетичні банки, племінні центри, селекційні програми, аграрні лабораторії, виробництво ветеринарних препаратів, мережу дослідних господарств і сильні спеціалізовані наукові інститути. Мале фермерство повинно отримувати дешеве фінансування, страхування, доступ до переробки й місцевого збуту. Сади, ягідники та інші ентомофільні культури мають розвиватися разом із професійною системою бджолозапилення. Отруєння пасік пестицидами повинно розслідуватися швидко й невідворотно. Українські породи бджіл мають не просто «зберігатися» у звітах — вони повинні стати об’єктом великої національної селекційної програми.
А Інститут Прокоповича треба було б не ліквідовувати, а перетворювати на Національний центр генетики бджіл, запилення, апітехнологій і продовольчої біобезпеки — із сучасними молекулярно-генетичними лабораторіями, банком генетичних ресурсів, моніторингом хвороб, дослідженням впливу пестицидів, програмами відновлення медоносної бази, міжнародними дослідженнями та прямою підтримкою українського пасічника.
Це і була б політика державників.
Не менше українських господарів — більше. Не менше пасік — більше. Не менше української науки — більше. Не імпортна генетична залежність — власна селекція. Не концентрація виробництва в руках кількох структур — сотні тисяч автономних господарств. Не село як територія доживання — село як стратегічний продовольчий резерв держави.
Україна пережила Голодомор. Сьогодні вона переживає війну, окупацію частини сільськогосподарських земель, мінування полів, блокади, удари по портах, елеваторах та енергетиці. Після цього ставитися до продовольчої автономії як до другорядної економічної теми — це вже не просто короткозорість. Це стратегічна безвідповідальність.
Моя позиція однозначна.
Я більше не готовий сприймати історію ліквідації Інституту Прокоповича лише як невдалу реформу науки. Надто багато матеріальних активів виникає навколо цієї “оптимізації”. Майже тисяча гектарів земель пов’язаного дослідного господарства, його єдиний майновий комплекс, нерухомість, виробничі активи, київський комплекс на Заболотного — це вже не абстрактні наукові ставки у бюджеті. Це майно. І це майно вже рухається.
Ще до того, як Інститут отримав сумнозвісну групу Г, землі його дослідного господарства вже потрапили до механізму “Земельного банку”, а сам “Нектар” — до переліку малої приватизації. Фонд державного майна сьогодні офіційно готує його єдиний майновий комплекс до приватизації, а власні документи Фонду прямо ставлять завдання сприяти приватизації нерухомості підприємства. Після цього нам пропонують повірити, що подальший демонтаж самої наукової установи — лише невинна оптимізація? Я вважаю, що така версія потребує набагато серйозніших доказів, ніж ті, хто сьогодні ліквідовує українську науку, запропонував суспільству.
Найстаріша схема роздержавлення активів завжди починається однаково: спочатку державний об’єкт оголошують неефективним, потім позбавляють його самостійності, далі активи відокремлюються від первинної функції, переводяться до іншого балансоутримувача, здаються в оренду або потрапляють до приватизаційних переліків — і зрештою суспільству повідомляють, що держава просто “ефективно управляє майном”. Я не стверджую без доказів, що весь цей ланцюг був спланований однією групою осіб. Але у випадку Інституту Прокоповича окремі елементи цього ланцюга вже існують не в теорії, а в офіційних документах.
Демонтаж української аграрної науки в умовах війни працює проти українського національного інтересу і буквально проти виживання українського народу! Послаблення бджільництва працює проти продовольчої безпеки. Витіснення малого автономного господаря працює проти стійкості української нації.
І якщо влада розуміє ці очевидні причинно-наслідкові зв’язки, але все одно продовжує цей курс, вона вже не може виправдовувати його незнанням. Це запрограмована політика знищення людського і продовольчого капіталу.
Бо українська держава повинна робити рівно протилежне: розмножувати власників, виробників, фермерів, пасічників, науковців і центри компетенції — тобто все те, що робить українця менш залежним, а Україну здатною сама себе прогодувати.
Земля. Насіння. Вода. Сад. Бджола. Фермер. Наука.
Це не архаїка.
Це інфраструктура виживання нації. А українська нація завжди і нерозривно повʼязана із землею!
