Переговори, що відновилися, в Стамбулі про припинення війни в Україні перетворилися на чергові ігри в імітацію. Спочатку вони викликали обережний оптимізм світової громадськості щодо можливості дипломатичного врегулювання війни, але в результаті вони не дали довгострокових результатів. Ця невдача спричинена не відсутністю готовності України до взаємодії, а скоріше систематичною стратегією Москви щодо маніпулювання, затягування і, зрештою, підриву процесу.
Вже від початку стало зрозуміло, що переговори зайдуть у глухий кут. Кремль вступив у переговори не для того, щоб досягти угоди, а щоб виграти час, перегрупуватися у військовому відношенні та перевірити єдність Заходу. Основна мета Кремля залишилася незмінною: підкорити Україну та забезпечити її збереження у сфері впливу росії. Справжній світ, який шанує суверенітет України, суперечить імперським амбіціям путіна.
Російські переговорники часто змінювали вимоги та уникали прийняття можливих угод, унеможливлюючи значний прогрес. Путін використовує переговори, щоб чинити тиск на Україну та змусити її піти на поступки під загрозою ескалації, прагнучи підірвати моральний дух та міжнародну підтримку Києва. Врегулювання шляхом переговорів явно суперечить наративу Кремля про «денацифікацію» та «демілітаризацію», що є центральним для виправдання війни для російської громадськості. Також сама мирна угода неминуче спричинить міжнародний нагляд і може прокласти шлях до розслідування військових злочинів, чого Кремль прагне уникнути.
Поведінка росії на переговорах у Стамбулі не є чимось новим. Подібна поведінка була під час переговорів про Мінські угоди 2014–2015 рр., які використовували Кремль для легітимації територіальних придбань під час гібридної війни. На мирних переговорах у Сирії росія послідовно підтримувала Асада у військовому відношенні, вдаючи, що підтримує мирні процеси за посередництва ООН. У Грузії росія використала припинення вогню, щоб зміцнити контроль над Південною Осетією та Абхазією. Кожен випадок демонструє перевагу Москви переговорам як війні іншими засобами — інструментам досягнення стратегічних цілей, а не миру.
Путін розглядає просування принципів демократії як загрозу виживанню режиму, а політичні зобов’язання, які сприяють прозорості, верховенству закону чи громадянському суспільству, розглядаються як троянські коні для зміни режиму. Порушення Кремлем політичних зобов’язань перед США та ЄС є не аномаліями, а стратегічним вибором. Ґрунтуючись на світогляді, який розглядає ліберальний порядок під керівництвом Заходу як незаконний і ворожий, путінський режим підходить до угод як до тимчасових інструментів, а не як до постійних зобов’язань.
Прийшовши до влади у 2000 році, путін прагне переглянути врегулювання після Холодної війни, яке він вважає принизливим. Не маючи глобального впливу на Захід, Кремль розглядає міжнародні політичні зобов’язання як тимчасові інструменти, корисні доти, доки баланс сил не зміниться, і угоди розриваються відразу, коли вони більше не служать стратегічним інтересам росії. Дуже багато прикладів говорять про це, починаючи з Будапештського меморандуму та розриву Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності, закінчуючи порушенням Мінських угод та порушенням правил СОТ.
Путинський режим просуває ідею, що міжнародні правила застосовуються лише вибірково, особливо до великих держав, а правові рамки, очолювані Заходом, розглядаються як нав’язані Заходом, а не універсальні. Сама кремлівська доктрина виступає за багатополярність, але діє як однополярна держава у сфері своїх інтересів.
Стамбульські переговори провалилися, тому що росія ніколи не прагнула їхнього успіху. Для Кремля переговори – це тактичні паузи, а не шляхи до миру. Така поведінка відображає ширшу модель стратегічного обману та відмови визнати сусідні країни як справді суверенні.
Незважаючи на зроблений крок вперед з боку адміністрації Трампа, Кремль, як і раніше, бачить у США головного геополітичного суперника та головну перешкоду для амбіцій росії щодо глобального впливу. З погляду Москви, підрив авторитету та довіри до США, особливо у сфері міжнародної безпеки, є центральним елементом її зовнішньої політики. Путін та його найближче оточення не прагнуть співпраці з Вашингтоном, якщо це не приносить прямої вигоди Москві. Їх пріоритет — кинути виклик і дискредитувати вплив США, уявити Вашингтон слабким і занепаданим, нездатним забезпечити дотримання своїх червоних ліній або захистити своїх союзників.
ЗМІ, що підтримуються Кремлем, і дипломати перебільшують кожну невдачу США, чи то виведення військ з Афганістану, чи труднощі в Україні, як «доказ» того, що США більше не є надійним суб’єктом безпеки. Москва іноді може взаємодіяти зі США дипломатично, але вона робить це лише для того, щоб послабити санкції, виграти час у воєнному відношенні або створити образ відповідальності.
Путін уявляє собі світ, у якому США більше не встановлюють світових правил. Його політика полягає у прискоренні занепаду США, особливо шляхом розпалювання хаосу (підтримка переворотів, екстремістських діячів), підтримки країн-ізгоїв (Іран, Північна Корея) та заперечення впливу США у ключових регіонах, таких як Африка, Латинська Америка та Близький Схід. Будь-яка співпраця є тактичною та транзакційною. Стратегічний наратив Кремля ґрунтується на демонстрації того, що США більше не можуть визначати результати глобальної безпеки, і що росія є висхідною альтернативою.
Кремль розглядає дипломатію як інформаційну війну, а не вирішення конфліктів. Політичні зобов’язання використовуються для маніпулювання наративами, а не для стабілізації відносин, і Стамбульські переговори чергове підтвердження цього.
Договороспроможність належить до визнаної та надійної спроможності держави укладати, дотримуватись та забезпечувати дотримання обов’язкових угод. Виходячи з цього, росію не можна розглядати як надійного учасника договорів. Кремль систематично порушує принципи міжнародного права, адже якщо державі не можна довіряти у дотриманні кордонів, їй не можна довіряти у дотриманні договорів. Недотримання арбітражу та правових норм також є нормальною практикою для Кремля. Росія проігнорувала рішення Постійної палати третейського суду (наприклад, акціонерів ЮКОСу), Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та західних національних судів (арешт активів, газові суперечки). У 2022 році росія вийшла з Ради Європи, убезпечивши себе від юридичної відповідальності.
Путін регулярно використовує контракти зброєю, особливо в енергетичній політиці, а контракти на постачання зброї з африканськими державами часто обумовлені лояльністю, а не юридичною цінністю. Це підриває передбачуваність та верховенство закону, основні вимоги довіри до контрактів. Також контракти є оборотними за політичними примхами, а не за правовими принципами, і, на жаль, не існує реальних засобів правового захисту для будь-якої сторони, яка постраждала від порушення росією.
Порушення росією політичних зобов’язань із США та ЄС має системний, стратегічний та ідеологічний характер. Ці порушення полягають у глибокому неприйнятті ліберального порядку, очолюваного Заходом, і є аномаліями, які можна усунути шляхом переговорів. Майбутнє дипломатії з росією має визначатися не надією, а силою, перевіркою та стійкістю. Будь-яке політичне зобов’язання з росією має підкріплюватись стримуванням, а не довірою. Угоди з росією про контроль над озброєннями, торгівлю чи безпеку не дотримуватимуться, якщо їх неможливо забезпечити.
Тому, щоб змінити правила російської гри в імітацію, США та ЄС, по-перше, мають збільшити вартість війни. Необхідно закріпити багаторічні пакети допомоги для України незалежно від виборів у США та Євросоюзі, надати більш сучасну зброю та розширити оборонне виробництво НАТО.
По- друге, посилити економічний вплив на росію за допомогою введення суворіших вторинних санкцій щодо китайських та інших іноземних суб’єктів, які допомагають Кремлю, а також ввести санкції проти сімей російської еліти, імпорту технологій і тіньових мереж. Основний акцент має бути зроблений на енергетичний сектор росії, який на сьогодні все ще залишається одним з основних ресурсів отримання прибутку путінським режимом. Також необхідно створити та продемонструвати довгострокову рішучість Заходу, показавши Кремлю, що час порожніх розмов пройшов.
Усі спроби утихомирити агресора путіним розглядаються як слабкість Заходу, тому настав час діяти. Тільки рішучі дії США та ЄС можуть привести до потрібного результату, а нескінченні порожні розмови лише дають час агресору на відновлення. Всі інструменти для Заходу для цього є, залишилося тільки ухвалити рішення.
