"Стратегічний прагматизм" - Ігор Семіволос

Термін «стратегічний прагматизм» (або концепція «маслаха») нової генерації іранського керівництва надзвичайно точно схоплює суть трансформації режиму після ліквідації Алі Хаменеї. Він дозволяє відійти від спрощеного західного кліше про «ірраціональних фанатиків» і поглянути на Тегеран як на тверезого, хоч і вкрай жорсткого гравця. Якщо накласти цей термін на події навколо Версальського меморандуму та внутрішні зсуви в Ірані, можна виділити кілька ключових аспектів, які підтверджують та поглиблюють цей напрямок.

Перехід влади до Моджтаби Хаменеї за прямої підтримки Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) трансформував саму управлінську логіку та природу прийняття рішень. По-перше, спостерігається зростання апетиту до ризику, адже КВІР стає більш схильним до застосування прямої військової сили. Те, на що старший Хаменеї наважувався лише через проксі-мережі, нова генерація реалізує відкритими ракетними ударами. По-друге, чітко проявляється армійський прагматизм, оскільки КВІР є не лише ідеологічною армією, а гігантською бізнес-імперією, яка контролює до 50% економіки Ірану. Для них виживання режиму - це не стільки збереження релігійної догми, скільки захист капіталів, логістичних ланцюгів та монополії на владу, тому їхній прагматизм має цілком конкретне матеріальне підґрунтя.

Готовність іранських високопосадовців вийти на контакт із віцепрезидентом США ще до офіційного похорону Алі Хаменеї стала класичним проявом політичного реалізму та чітким сигналом про власну суб’єктність. Цим кроком Тегеран продемонстрував Вашингтону, що в країні немає вакууму влади чи хаосу, на який так чекали на Заході. Нова верхівка одразу означила себе як єдиного й легітивного учасника переговорів, здатного приймати рішення «тут і зараз», без тривалого транзитного періоду, що було наочною демонстрацією сили, а не слабкості.

Результати нещодавніх переговорів чітко показують, як саме працює ця адаптивність. Іран не пішов на принципові ідеологічні поступки і зберіг свій статус-кво в ядерній програмі, але водночас отримав те, що необхідно для відбудови країни та зняття внутрішньої соціальної напруги - негайний доступ до нафтодоларів і припинення економічної блокади. По суті, нова генерація лідерів реалізувала концепцію, яку в ісламському правознавстві та політичній практиці називають «маслаха» - абсолютний пріоритет інтересів збереження мусульманської громади й держави над буквальним виконанням релігійних приписів чи попередніх догм.

Те, як Тегеран використовує Ормузьку протоку, ідеально ілюструє цю стратегію. Це не ірраціональна спроба підірвати світову торгівлю заради хаосу, а калібрований інструмент впливу. Вони точно вираховують межу, до якої можна тиснути на Захід, перетворюючи геополітичний шантаж на легітимний інструмент дипломатії, який у поточних реаліях працює ефективніше за ядерні погрози.

Отже, концепція «стратегічного прагматизму» як частина іранської стратегічної культури є ідеальним рамковим поясненням того, чому Ісламська Республіка не впала після ліквідації її багаторічного лідера. Нове керівництво довело, що здатне чітко розділяти тактичні інструменти, де можна домовлятися навіть із «Великим Сатаною» заради грошей і стабільності, та стратегічні цілі, які полягають у збереженні системи, домінуванні КВІР та регіональному впливі. Такий підхід робить Іран набагато небезпечнішим, гнучкішим та непередбачуваним супротивником для Заходу, ніж за часів класичної теократії.

Це створює нові ризики для арабських країн Перської Затоки, що ймовірніше сприятиме подальшому посиленню безпекової взаємодії між цими країнами та Україною, зокрема в царині обміну розвідданими та технологіями протидії іранським безпілотним і ракетним системам