Мабуть, багато хто помітив, яку велику позитивну роль у налагодженні стосунків між Україною і особисто Трампом відіграв президент Фінляндії Александр Стубб.
Трамп від Стубба психологічно залежний, через цілий ряд суб'єктивних (переважно) причин. Такі психотипи, як Трамп чомусь схильні "прив'язуватися" до певних людей! Їм з ними затишно й комфортно. Зрештою, це справа психологів розбиратися в причинах такого зближення, тут не про те йдеться.
Фінляндія не брала якоїсь особливо активної участі в долі України впродовж останніх століть.
Хоча нас багато, що об'єднує. В тому числі, й колоніальне минуле. Ілля Рєпін (нагадую) жив в Куокаллі (яке натоді входило до складу імперії).
Всі роки незалежності нас делікатно схиляли до "фінляндизації" України. Під цим терміном малося на увазі тепле, "лампове", суперлояльне ставлення до Росії: ми вам - гопак, борщ, вареники, Вакарчука, Сердючку і Скрипку, а ви - нас не займайте.
Не склалося...
Натомість Фінляндія пішла шляхом "українізації". Замість фінляндизації України, сталася українізація Фінляндії. Фінляндія вступила в НАТО через україно-російську війну...
Днями Стубба у Вашингтоні спитали: чи бачить він паралелі між радянсько-фінською війною 1939 року і війною України та Росії?
Стубб сказав: є паралелі, а є різниця. З Україною зараз весь цивілізований світ, а ми були самі.
Ми теж були самі, пане Стубб! Недовго, але певний час були.
Всі посольства просто виїхали з України напередодні вторгнення. Байден і Блінкен зустрілися з закордонним міністром Дімою Кулебою, і в його особі попрощалися з незалежною Україною, як з онкохворою дитиною в останній стадії. - Давай, досвідання... Нам прикро... - Ми сумуватимемо без вас...
І лише за якісь два-три тижні до світу прийшло усвідомлення: Блядь! Та, вони ще живі! Вони стоять!!! Вони живі і борзі! Ще не вмерла Україна??? Треба ж, тобі, таке...
Горіла земля в Бучі і в Ірпені, горіло небо над Україною...
Цивілізований світ раптом побачив, що Україна стріла окупантів не хлібом-сіллю, а рушницями, вилами і коктейлями Молотова... Це були люди безбашенні, люті і страшні...
І аж тоді почалися запізнілі розмови про джавеліни, хаймарси, абрамси і леопарди...
І оці "два-три тижні"... Ті два-три тижні, дні і миті, - коли ми були самі, "без нікого". Це саме ті два-три тижні, які, можливо, найважливіші в історії України за всю її тривалість...
Тоді ми стали іншими. Зовсім іншими. Ми самі себе не знали до того...
