Нам постійно доводилось виживати в системах, які не були створені для нас, не піклувались про нас і, в найкращому разі, вважали нас корисними. У найгіршому — шкідливими. Ми були об’єктами політики, а не її суб’єктами. Колоніальна, імперська, радянська влада завжди приходила з готовими інструкціями: хто головний, кого слухати, що казати, коли мовчати і кого здавати.
Звідси — патерн мовчати, щоб вижити.
Звідси — стратегія: «аби не чіпали».
Звідси — хвороблива тяга не до гідності, а до спокою.
Звідси — страх бути ініціативним, бо ініціатива — каралася.
Але ще страшніше — те, що ми вчилися виживати не разом, а одне проти одного.
Бо коли влада чужа — найшвидший шлях «угору» — це зрада своїх.
Коли твоя лояльність до центру важливіша, ніж підтримка односельця — формується цілий клас «своїх серед чужих» і «чужих серед своїх».
Хто пристосувався — отримував ресурс, статус, і владу над іншими.
Але водночас — ставав небезпечним для всіх навколо.
Тому його ненавиділи. І чекали, поки впаде. Або допомагали впасти.
Звідси — отруйна міжособова ворожнеча. Недовіра до сусіда, до громади, до співвітчизника.
Не тому, що він ворог, а тому, що може здати, може продатися, може підставити.
ГОЛОДОМОРИ І РЕПРЕСІЇ ЗДІЙСНЮВАЛИ НЕ СТАЛІН ЧИ БЕРІЯ ОСОБИСТО,
ЦИМ ДОБРОСОВІСНО ЗАЙМАЛИСЯ НАШІ РОДИЧІ, ДРУЗІ, СУСІДИ!!!
Це — типовий синдром колонізованого народу:
не віриш у можливість чесної вертикалі — і будуєш власну горизонталь підозр.
Не довіряєш нікому, бо колись уже зрадили.
Не віриш у спільне благо, бо звикли, що все спільне — крадеться.
Так ми прийшли до пострадянської незалежності не як повноцінна політична нація, а як спільнота людей з деформованими зв’язками довіри. І хоча держава вже була «наша», повадки — ще колоніальні.
Українець, який ішов у владу, мав дві опції:
1. стати частиною системи, яка живе грабунком;
2. бути знищеним цією системою або суспільством, яке вважає його «ненормальним».
У колоніальному середовищі доброчесність не винагороджується — вона зневажається.
А принципи — це не норма, а ризик. Тому чесні або зникають, або втомлюються. Або стають лідерами, але лише після великої травми.
І от сьогодні ми стоїмо перед шансом — і викликом — вийти з цього кола.
Навчитися довіряти. Навчитися діяти разом. Навчитися відчувати свою державу не як в’язницю, а як дім.
Але для цього недостатньо лише змінити еліти. Потрібно змінити власні уявлення про владу, про сусіда, про спільне.
І це — довга робота. Покоління роботи.
Але війна — як прискорювач. Вона або зламає остаточно, або загартує й змусить дорослішати.
І тільки коли ми зрозуміємо, що сусід — не ворог, а співавтор спільного майбутнього,
що влада — це не пан, а виконавець волі громади,
що гідність — це не ризик, а основа нашої державності —
от тоді мертве лоша ми поховаємо.
І почнемо вирощувати живу, справжню, українську державу.
Ось це і є відповідь на питання: чому ми не можемо обєднуватися навколо інтересів, вищих за власні приватні, треба поколіннями виховувати та працювати над викоріненням постколоніального мислення.
