Так, були злочини проти польського цивільного населення. Так, ці злочини не можна заперечувати, виправдовувати чи ховати за патріотичними гаслами. Але рівно так само не можна дозволяти Польщі перетворювати власну травму на односторонній історичний трибунал, у якому Польща завжди прокурор, Україна завжди підсудна, а польські злочини проти українців зникають у тумані “складного контексту”, “відплатних акцій” і “боротьби з УПА”.
Бо якщо Варшава хоче говорити про жінок і дітей, тоді давайте говорити про всіх жінок і дітей.
Коли злочин проти українців вчиняв польський підрозділ, тоді починається магія термінів. Це вже не “бандити й убивці”. Це “партизани”. Це “борці з УПА”. Це “акції відплати”. Це “складна історія”. Це “не треба розпалювати”. Це “не підлягає декомунізації”. Це “місцева громада не хоче перейменування”. Це “історичний контекст”.
А коли Україна вшановує УПА як символ боротьби проти московської імперії — контекст раптом зникає. Залишається тільки вирок.
Оце і є подвійна пропаганда.
Польська держава хоче мати монополію на біль. Вона хоче, щоб польська жертва була абсолютною, а українська — дискусійною. Щоб польська пам’ять була священною, а українська — підозрілою. Щоб польські вбиті діти були аргументом міжнародної політики, а українські вбиті діти — незручним епізодом прикордонної історії. Щоб польські злочини можна було пояснювати “відплатою”, а українську боротьбу — зводити до “бандитизму”.
Ні.
Так не буде
