Історія з “Другим Єрусалимом” в Умані не чутка, не фантазія. Це зафіксований політичний епізод ранньої команди Зеленського, який потім отримав продовження у президентській риториці, парламентських ініціативах, регіональних програмах і вже пізніше — в українсько-ізраїльських контактах щодо майбутнього розвитку Умані.
23 вересня 2019 року LB.ua опублікувало велике інтерв’ю Андрія Єрмака, який на той момент був помічником президента Зеленського з міжнародних питань. Саме там Єрмак заявив, що після візиту Біньяміна Нетаньягу президент України і прем’єр Ізраїлю домовилися про запуск великого проєкту в Умані — створення центру під назвою “Второй Иерусалим”. Він також пояснив, що цей проєкт вписували в програму “25 магнитов”, тобто в логіку створення в кожній області окремого інвестиційного об’єкта-приманки.
Далі Єрмак сказав ще важливіше: “Я лично ответственен за Умань от Украины”, а з ізраїльського боку, за його словами, відповідальним був міністр Зеев Елькін. Це не звучало як абстрактна ідея мера, туристичної агенції чи окремої громади. Це звучало як міждержавний політико-інвестиційний проєкт, за який персонально відповідає представник Офісу президента. Єрмак говорив про українсько-ізраїльську делегацію в Умані, інвесторів, туристичний центр не лише для паломників, а серед майбутніх об’єктів називав “новые гостиницы, аэропорт, больница”.
Окремий штрих — Джаред Кушнер. Єрмак прямо пов’язував уманський проєкт із бажанням обговорити його з радником і зятем тодішнього президента США Дональда Трампа, оскільки, за його словами, Кушнер підтримує подібні проєкти у світі. Тобто Умань від початку мислилася не просто як українське місто з локальною проблемою щорічного паломництва, а як вузол, де сходяться Україна, Ізраїль, американський політичний доступ, інвестори, інфраструктура й сакральний бренд.
Цю історію того ж дня підхопив “Главком” під заголовком “В Умані хочуть створити «Другий Єрусалим»”. Видання прямо переказало, що в Умані планують створити центр під такою назвою, а місто має отримати нові готелі, аеропорт і лікарню.
Далі бренд змінився, але логіка залишилася. У січні 2020 року Зеленський в інтерв’ю The Times of Israel говорив уже не про “Другий”, а про “Little Jerusalem” — “Маленький Єрусалим”. Він пояснював це через проєкт в Умані: історичний музей, великий парк і реконструкцію синагоги, щоб створити “authentic little town”. Тобто ініціатива перейшла з рівня заяви Єрмака в риторику самого президента.
Потім тема отримала парламентський трек. 26 листопада 2020 року у Верховній Раді зареєстрували проєкт постанови №4426 про звернення до уряду та органів влади щодо заходів, спрямованих на розвиток Умані як “міжнародного центру паломництва хасидів”. Ініціаторами були народні депутати Антон Яценко, Вадим Струневич, Тетяна Циба та Олександр Куницький; картка законопроєкту показує, що документ і надалі перебував у парламентській системі та був включений до порядку денного постановою від 10 лютого 2026 року.
У 2021 році профільний комітет Верховної Ради підтримав проєкт постанови №4426 у частині створення сучасної туристичної інфраструктури, міжнародного центру паломництва хасидів, вирішення проблем паломництва та будівництва комплексу “Малий Єрусалим” у межах проєктів “Велике будівництво” і “25 магнітів”.
Після повномасштабного вторгнення тема НЕ зникла. У 2024 році РІСУ повідомляла, що делегація Умані відвідала Ізраїль, де обговорювався партнерський план розвитку міста. У публікації йшлося, що ізраїльська сторона схвалила історико-архітектурний опорний план Умані, який базується на президентському проєкті “Маленький Єрусалим”, презентованому ще у 2020 році. У цих зустрічах згадувалися міністри уряду Ізраїлю, головний рабин Умані Яків Джан, рабин Шалом Аруш, представники єврейських фондів і структур.
Отже, перед нами послідовна траєкторія: 2019 рік — Єрмак говорить про “Другий Єрусалим”; 2020 рік — Зеленський говорить про “Маленький Єрусалим”; 2020–2021 роки — у Верховній Раді з’являється постанова про розвиток Умані як міжнародного центру паломництва хасидів; 2024 рік — Умань погоджує з Ізраїлем партнерський план розвитку, який знову прив’язують до проєкту “Маленький Єрусалим”.
Критика тут не в тому, що в Умані є хасидське паломництво, в тому, що українське місто на найвищому політичному рівні почали символічно перепозиціонувати через чужу сакральну географію. Не як Умань — українське історичне місто з власною пам’яттю, українською громадою, власними травмами, власною культурною тяглістю і власними міськими інтересами. А як “Другий” або “Маленький Єрусалим”, тобто як простір, чия головна вартість визначається не українським центром, а зовнішнім релігійно-туристичним брендом.
Це небезпечна підміна коли українське місто отримує назву “Другий Єрусалим”, воно перестає бути лише місцем паломництва і стає знаком. А знаки в політиці важать не менше за дороги, готелі й лікарні. Назва задає рамку: хто тут головний суб’єкт, для кого місто розвивається, чия пам’ять стає центральною, хто виступає природним партнером, хто визначає архітектурний план, хто має моральне право втручатися в майбутнє міста.
Якщо це туристична програма — вона має називатися туристичною програмою. Якщо це програма регулювання паломництва — вона має називатися програмою регулювання паломництва. Якщо це інфраструктурний пакет для Умані — він має виходити з інтересів уманців і української держави. Але коли місто починають продавати інвесторам і партнерам як “Другий Єрусалим”, держава сама переводить українську територію в чужу символічну систему.
У цьому і полягає головне питання до Єрмака, Зеленського і всієї ранньої команди 2019–2020 років: чому український регіональний розвиток ще тоді вже мислився не через українську суб’єктність, а через зовнішній бренд, зовнішнього партнера і зовнішнього інвестора? Чому Умань як українське місто не стала “уманським магнітом” у своїй власній ідентичності, а мала бути вписана в образ “Єрусалима”? Чому не “місто української історії, торгівлі, освіти, Софіївки, козацько-гайдамацької пам’яті, центральноукраїнської культури й регіонального розвитку”, а саме “Другий Єрусалим”?
Особливо показово, що в цій історії не видно рівноцінної української смислової рамки. Ми бачимо Ізраїль, Елькіна, Кушнера, хасидське паломництво, “Little Jerusalem”, рабинів, ізраїльських міністрів, міжнародний центр паломництва. Але де в цій конструкції український історичний центр Умані? Де місцеві мешканці як головний суб’єкт? Де баланс між інтересами громади й інтересами паломництва? Де вимога, щоб будь-які інвестиції, будь-які туристичні маршрути, будь-які зміни міського простору спочатку працювали на Умань як українське місто, а вже потім — на міжнародний сакральний бренд?
Українська держава діяла б інакше. Вона сказала б: так, Умань має важливе значення для брацлавських хасидів; так, ми створимо цивілізовані правила паломництва; так, ми залучимо інвестиції; так, ми забезпечимо медицину, безпеку, транспорт і санітарію; так, ми будемо співпрацювати з Ізраїлем і релігійними громадами. Але центральною рамкою буде не “Другий Єрусалим”, а українська Умань. Паломництво — частина міської реальності, а не нова назва міста. Релігійний туризм — напрям розвитку, а не заміна української суб’єктності.
Йдеться про державне планування, символічне управління територією, баланс інтересів, прозорість інвестицій, міське самоврядування й українську рамку розвитку українського міста.
Умань не повинна бути закритою для паломників. Але Умань не повинна бути перейменована у чужій уяві на “Другий Єрусалим”. Українська держава не повинна передавати право називати, пояснювати й програмувати свої міста зовнішнім сакральним центрам — навіть якщо це обіцяє інвестиції, готелі, аеропорт і міжнародну увагу.
Коли Єрмак казав “Второй Иерусалим”, він не просто описував туристичний проєкт. Він пропонував рамку володіння образом. Коли Зеленський каже “Little Jerusalem”, він не просто говорить про музей, парк і синагогу. Він закріплює президентський рівень цієї рамки. Коли Верховна Рада отримує проєкт постанови про розвиток Умані як міжнародного центру паломництва хасидів, це вже не метафора. Це спроба інституційного оформлення. Це була й лишається спробою влади на рівні символічного й інфраструктурного перепозиціонування українського міста під зовнішній релігійно-туристичний бренд. Українські міста мають розвиватися. Умань має заробляти на туризмі, впорядковувати паломництво, будувати дороги, готелі, лікарні, парки, транспорт і сучасну міську інфраструктуру. Але все це має відбуватися з українського центру, через інтереси української громади, під контролем української держави і без символічної капітуляції перед чужою географією.
Умань — це не “Другий Єрусалим”.
Умань — це українське місто, яке має право бути собою.
