Чому перемогу здобувають патріоти, а не інститути
На світанку третього року Великої війни московії проти України стає боляче очевидним: найгучніші й найуспішніші перемоги України — не завжди результат злагодженого стратегічного керівництва держави, а часто втілення волі, розуму й ініціативи окремих патріотів. Вони воюють не завдяки системі, а поруч із нею — іноді незалежно, іноді паралельно. Вони створюють дрони, планують удари, виграють війни нового типу — без бюрократії, без зайвої процедури, без трибунної риторики. І кожна така операція — це не лише удар по Росії. Це сигнал про потенціал, який ще не став системним.
▪︎ Підпільна перемога: коли ініціатива випереджає структуру
Операція «Глибина» — удар по опорах Кримського мосту. Операція «Павутина» — знищення десятків літаків стратегічної авіації РФ. Обидві ці події увійдуть у підручники. Але не стільки як приклади централізованого державного менеджменту, скільки як вияв високого рівня ініціативи, інженерного генія та спроможності до автономних дій.
Це не були помпезні акти.
Це були точні, продумані, глибоко фахові удари.
І саме тому — настільки ефективні.
Вони свідчать: в Україні є служби, є люди й групи, які здатні діяти у складних умовах, застосовуючи нестандартне мислення та асиметричні підходи. Їхня логіка — не бюрократична, а стратегічна. Не обмежена формою, а наповнена змістом. І в цьому — сила нового українського воєнного мислення.
▪︎ Перемовини не зупиняють війну
Поки на полі бою досягаються унікальні результати — українська держава часом діє так, ніби готується не до перемоги, а до чергового раунду перемовин.
Риторика «планів миру», дипломатичних проривів, балансування між очікуваннями партнерів і реаліями фронту не здатна зупинити війну.
Ворог не припиняє атак, не змінює своєї мети, не обмежує себе в ресурсах. Тому ілюзія, що політичний компроміс врятує країну — хибна.
Жоден дипломатичний жест не здатен компенсувати відсутність глибокої трансформації всередині.
Нам потрібна не стратегія «пережити зиму», а план системної тотальної перемоги.
І цей план має включати не лише збройні сили, а економіку, промисловість, науку, освіту.
Україна повинна готуватись не до миру — а до тривалої, багаторічної роботи зі знищення інфраструктури та потенціалу московії вести агресивну війну.
Це означає: знищити джерела їхніх ракет, паралізувати їхні ВПК, виключити їх з технологічного ланцюга Євразії.
І це не зроблять дипломати.
Це мають зробити інженери, стратеги, науковці, виробничники, модернізовані військові та цивільні інституції.
▪︎ Нерівномірність зусиль: ефективність і вразливість
Поки окремі операції вражають світ точністю та винахідливістю, системний рівень організації залишається неоднорідним.
Є позитивні приклади координації та підтримки, є інституції, що демонструють адаптивність.
Але водночас ми стикаємося з хронічними проблемами: складною мобілізаційною системою, повільними закупівлями, слабкою адаптацією процедур до умов воєнного часу.
Висновки:
Сьогоднішня реальність не дає права на ілюзії. У той момент, коли українські спецоперації знищують ворожу авіацію та підривають імперські символи ворога, в той самий день — 3 червня 2025 року — Росія наносить чергові удари по Сумах та Миколаєву. Під завалами загинули цивільні, десятки поранених. І це — не виняток.
Це черговий сигнал московії «до принуждєнія к міру».
Поки хтось готує чергові «перемовні ініціативи», українські міста зазнають терору.
Ворог не реагує на дипломатію — лише на силу.
Будь-які надії, що політичні домовленості стримають агресора, — це стратегічна помилка.
Тільки системне знищення воєнного потенціалу РФ, повна мобілізація економіки, науки, виробництва та освіти під завдання перемоги можуть гарантувати безпеку. Інакше — пауза перед новою війною.
Влада, яка мислить циклами підтримки або виборів, а не циклами нищення противника — не здатна виграти цю війну.
Її головне завдання — не управляти процесами, а створити систему, яка продукує перемоги.
Якщо вона цього не зробить — її замінять ті, хто сьогодні діє в тіні, але приносить результати.
Україна має шанс покінчити з московською загрозою. Але для цього потрібно не миритись — а бити.
