Поки Україна веде безпрецедентну війну за своє існування, всередині країни існує похмура паралельна реальність. У ній чиновники ведуть власну битву — за доступ до мільярдних бюджетних потоків. Це не поодинокі випадки чи «перегини на місцях». Це — нова архітектура держави: закрита, безвідповідальна та самопризначена. І її найяскравішим символом стала Агенція оборонних закупівель (АОЗ).
Закрита каста
Новий порядок роботи АОЗ — це вирок конкуренції та прозорості. Відтепер комерційні пропозиції на постачання зброї, дронів чи систем РЕБ розглядаються лише за однієї умови: якщо Агенція сама надішле запит.
Кого запитати — вирішує таємнича «робоча група». Хто входить до цієї групи? Які в неї критерії відбору? Як вона оцінює потенційних постачальників? Усе це — за сімома печатками. Створено ідеальний механізм для роботи в режимі «своїх». Якщо твоєї компанії немає у закритому списку обраних — для оборонної системи держави ти просто не існуєш.
Навіть процедура верифікації постачальників перетворилася на чорну скриньку. Заявки лежать тижнями без руху, відмови надходять без жодних пояснень, а допуски видаються без чітких критеріїв. Таким чином, доступ до бюджету в 400 мільярдів гривень повністю переведено в ручний режим. Контроль з боку незалежних рад ліквідовано, а відповідальність розчинена в абстрактній «колегіальності». Це і є нова, модерна корупція у часи війни.
Суть схеми — тотальний контроль за допуском до грошей. Будь-яка пропозиція, навіть якщо її вдалося подати, першою лягає на стіл директора АОЗ Арсена Жумаділова. Саме він одноосібно вирішує, чи розписувати її далі, чи покласти під сукно. Або, можливо, вставити у ланцюжок постачання свій «трафік».
Армія як годівниця
АОЗ — лише ключовий елемент значно більшої системи. Бюджет Міністерства оборони на 2025 рік — це колосальні 2,2 трлн грн. Але переважна частина цих коштів, близько 80%, — це не снаряди й ракети. Це зарплати, пальне, харчування і... яйця.
Сумнозвісна історія із закупівлею яєць по 17 гривень за штуку стала кривавим символом, але це лише верхівка айсберга. Справжні схеми ховаються глибше: закупівлі через посередників, офшорні компанії, фірми-прокладки. Результат — неякісна військова форма, куртки з «літнього комплекту» для зими, буржуйки, зроблені з китайської бляхи, що прогорають за кілька днів.
Кожна така закупівля — це не просто крадіжка. Це пряма загроза життю солдата: від холоду, відсутності якісного обладнання, поганого зв’язку. Жоден чиновник у цій системі не зацікавлений у реальній оптимізації, бо оптимізація — це прозорість. А прозорість — це смерть для схем.
Ці метастази проникають всюди. Прикордонна служба — рекордсмен із розкрадання на закупівлях пального, будівництві «Стіни» та постачанні повітря замість реального обладнання. Регіони не відстають: під приводом «психосоціальної підтримки» укладають мільйонні контракти на стадіони та тротуарну плитку під час обстрілів. Це не ідіотизм. Це національна стратегія: освоїти бюджет за будь-яку ціну, бо завтра можуть не дати.
Саботаж згори
Головне питання: чому ця система не просто існує, а процвітає? Тому що її покривають на найвищому рівні. Арсен Жумаділов став директором АОЗ не за результатами відкритого конкурсу, а особистим рішенням міністра оборони Рустема Умєрова.
Одразу після цього призначення було змінено внутрішні порядки Агенції, що вивели її з-під будь-якого незалежного контролю та створили ті самі «робочі групи». Це прямий, свідомо прокладений маршрут до зловживань. Система ручного управління мільярдами вигідна тим, хто сидить вище, бо в ній завжди є що «освоїти» і завжди є кого «відсікти» — небажаних, чесних, конкурентних.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ
Вони крадуть наше майбутнє
Настав час дати речам імена. Це не «реформа в складних умовах», а саботаж. Не «нова модель взаємодії з ринком», а мародерство, прикрите воєнним станом.
Вони не просто крадуть гроші. Вони крадуть час. Крадуть віру. Крадуть перемогу. Бо доки держава закуповує бронежилети через друзів міністра, а верифікацію проходять лише «правильні» компанії, фронт отримує не те, що йому потрібно, а те, що було успішно «освоєне».
Кожен такий контракт — це постріл у спину власній армії. Ціна цього — не в гривнях. Ціна — у зірваних військових операціях, у незакритих потребах бійців і в смертях, яких можна було уникнути. І якщо ми не змінимо цю гнилу тканину держави, ми втратимо не просто техніку чи гроші. Ми втратимо шанс вижити як нація!
