Щоб знищити українське підприємство, сьогодні необов'язково направляти до нього податкову перевірку, блокувати рахунки, вилучати обладнання чи організовувати кримінальне переслідування. Можна зробити набагато простіше: змінити кілька рядків у постанові Кабінету Міністрів, переписати галузеві критерії, позбавити підприємство статусу критично важливого й залишити його без можливості зберегти ключових працівників. Юридична особа залишиться в реєстрі, договори продовжуватимуть діяти, податкові зобов'язання нікуди не зникнуть, але виробництво або сервіс можуть зупинитися. Формально ніхто нічого не ліквідував. Просто держава змінила правила, а бізнес не пережив наслідків.
Це і є новітня форма адміністративного знищення підприємництва — коли господарську смерть можна спричинити без жодного рішення про ліквідацію.
23 жовтня 2026 року Кабінет Міністрів ухвалив постанову №1328, якою започаткував черговий перегляд правил критичності підприємств і бронювання працівників. Документ передбачає створення Координаційного центру, перегляд галузевих та регіональних критеріїв у десятиденний строк, зміну порядку ухвалення рішень і можливість дострокового скасування вже наданої критичності. Офіційне пояснення — впорядкування бронювання, боротьба зі зловживаннями та справедливий розподіл мобілізаційного навантаження. Слова правильні. Особливо якщо не замислюватися, якою ціною пропонується досягати такої справедливості й хто відповідатиме за зупинені підприємства.
У постанові закладено принципово небезпечну конструкцію: чинні рішення про критичність зберігаються до завершення встановленого строку, але якщо державний орган виключить критерій, на підставі якого підприємство отримало свій статус, рішення підлягає скасуванню. Тобто підприємство може не порушити жодного закону, своєчасно платити податки, виконувати контракти, забезпечувати лікарні, інфраструктуру чи військові потреби, але втратити критичність лише тому, що чиновники більше не вважають відповідну категорію діяльності достатньо важливою.
І тут постає питання, яке урядова бюрократія воліла б не чути: якщо підприємство вчора було критично важливим для держави, а сьогодні перестало ним бути виключно через зміну нормативного критерію, то що саме змінилося в реальній економіці? Можливо, лікарня більше не потребує ремонту обладнання? Електростанція — запасних частин? Військовий підрозділ — засобів зв'язку? Завод — інженерів? Чи достатньо одного адміністративного рішення, щоб суспільна необхідність роботи підприємства раптом зникла?
У цьому й полягає фундаментальна підміна. Критичність із характеристики реальної ролі підприємства поступово перетворюється на адміністративний статус, який держава надає, переоформлює, переглядає та може відібрати відповідно до власної нормативної архітектури. І дедалі менше значення має те, що саме виробляє підприємство, кому постачає продукцію, які технології підтримує та які суспільні втрати спричинить його зупинення. Визначальним ризикує стати не економічна необхідність, а відповідність черговій редакції чиновницького переліку.
Особливо вразливими в цій системі є невеликі спеціалізовані підприємства. Великий виробничий комплекс має юридичний департамент, кадрову службу, фінансові резерви, можливість перерозподіляти працівників між підрозділами та підтримувати постійну адміністративну комунікацію з державою. Невелика інженерна компанія, ремонтне виробництво або високотехнологічний постачальник може триматися на кількох фахівцях, кожен із яких володіє незамінними знаннями, практичним досвідом і відповідальністю за конкретні технологічні процеси.
Втрата одного такого спеціаліста іноді означає зупинення всього виробництва. Не тому, що підприємство погано організоване, а тому, що складні професійні компетенції неможливо виготовити за державним замовленням або замінити наказом міністерства. Інженера, який роками опановував обладнання, знає його конструкцію, обслуговує критичні системи та здатний усувати аварії, не можна відновити з електронного реєстру після натискання кнопки.
Але найкраще абсурдність чинної системи демонструє реальний, документально зафіксований випадок одного українського підприємства, назву якого свідомо залишаю поза публікацією.
Компанія багато років легально працює в технологічному секторі, виконує договори, постачає обладнання, здійснює його монтаж, введення в експлуатацію та технічний сервіс. Держава офіційно визнала її критично важливою. Коли уряд змінив правила підтвердження цього статусу, підприємство у встановлений строк подало необхідні документи. Далі почалася знайома українському бізнесу адміністративна вистава: профільне міністерство повідомило про недостатність документів, не конкретизувавши, який саме показник не підтверджено, який документ є неналежним і яка конкретна правова підстава унеможливлює збереження чинного рішення.
Підприємству фактично запропонували розпочати процедуру заново.
Зверніть увагу на послідовність. Держава встановлює строк, бізнес його виконує, чиновники розглядають документи вже після завершення цього строку, повідомляють про невизначену недостатність доказів і пропонують повторно доводити необхідність власного існування. При цьому економічна діяльність підприємства не припинилася, його контракти не зникли, обладнання не перестало потребувати сервісу, а працівники не втратили своєї кваліфікації.
Згодом інший уповноважений державний орган ухвалив нове рішення, яким повторно визнав це саме підприємство критично важливим. Здавалося б, питання вичерпане: держава офіційно підтвердила необхідність його діяльності. Але ні. Електронна система бронювання продовжувала повідомляти, що строк критичності завершився, і не дозволяла підприємству скористатися новим рішенням.
Один державний орган уже визнав підприємство критично важливим, інший не забезпечив належного завершення попередньої адміністративної підстави, а цифрова система фактично заблокувала можливість бронювання.
Уся ця конструкція нагадує театр, в якому бізнес виконує роль винного незалежно від того, наскільки сумлінно виконав закон. Не подав документи — сам винен. Подав своєчасно — недостатньо. Отримав нове рішення — система його не бачить. Звернувся по виправлення — чекай, поки відомства узгодять власні записи. А якщо в цей час підприємство втратить необхідних працівників, то виробничі, кадрові, договірні та фінансові наслідки залишаться проблемою самого підприємця.
Перед нами не вигадана антиутопія, а цілком реальний приклад того, як формально законне господарювання може опинитися в заручниках державного адміністрування. Причому для такого результату не обов'язково доводити існування чиєїсь таємної змови: достатньо сконструювати систему, у якій жоден орган не несе повної відповідальності за безперервність роботи підприємства, зате кожен має власну частину повноважень щодо її обмеження.
І тепер Кабмін не усуває цю фундаментальну ваду, а додає нові рівні погодження.
Постанова №1328 створює Координаційний центр, який братиме участь у погодженні критеріїв, розглядатиме пропозиції державних органів і зможе рекомендувати перегляд або скасування критичності, зокрема за матеріалами правоохоронних органів. Остаточні рішення залишаються за уповноваженими відомствами, але сам механізм розширює кількість адміністративних учасників, від позицій яких залежатиме можливість підприємства зберігати працівників.
Для нового визначення критичності передбачено до семи робочих днів первинного розгляду, до календарного місяця на рекомендації Координаційного центру та ще до трьох робочих днів на остаточне рішення. У невідкладних випадках процедура рекомендацій може бути прискорена. Але навряд чи представники уряду замислюються, скільки коштує промисловості навіть один тиждень кадрової невизначеності, коли виробничі контракти розраховані по днях, міжнародні партнери вимагають виконання строків, а сервісні інженери повинні забезпечувати безперервну роботу критичного обладнання.
Чиновник має місяць на рекомендацію. Підприємець не має місяця на зупинення виробництва.
Ця асиметрія є одним із найнебезпечніших економічних дефектів сучасного державного управління. Для міністерства прострочене рішення — ще один документ у системі електронного документообігу. Для виробника — невиконаний контракт, штрафні санкції, втрата замовника, пошкоджена репутація, розірвані постачальницькі зв'язки та зарплата, яку вже нічим виплачувати.
Окрема проблема — перегляд повноважень регіональних адміністрацій. Нова редакція критеріїв розмежовує галузі, щодо яких можуть приймати рішення центральні органи влади, та обмежене коло напрямів діяльності, в межах яких військові адміністрації можуть визнавати критично важливими приватні підприємства. У результаті підприємство, яке фактично обслуговує важливу інфраструктуру або забезпечує технологічні процеси, може зіткнутися з питанням, чи належить його формальна господарська діяльність до визначеної нормативної категорії. Система знову ставить класифікацію вище за фактичну суспільну користь.
Найбільш цинічно, що все це відбувається під гаслами підтримки економіки та забезпечення обороноздатності. Але обороноздатність не існує окремо від виробництва, транспорту, енергетики, ремонту обладнання, медичної допомоги, інженерних компетенцій та податків. Сильна армія потребує не лише людей на фронті, а й тисяч підприємств у тилу, здатних створювати й підтримувати матеріальні умови її діяльності. І кожен раз, коли держава позбавляє невелике виробництво ключових спеціалістів, вона повинна оцінювати не тільки мобілізаційний результат, а й вартість втраченої економічної та оборонної спроможності.
Необхідність поповнення війська беззаперечна. Але саме тому мобілізаційна політика повинна бути максимально раціональною. Людські ресурси України обмежені, а інженерні компетенції, професійний досвід і виробничі колективи не відновлюються за декілька тижнів. Не можна оцінювати результативність мобілізаційної системи лише кількістю людей, не враховуючи наслідків для виробництв, на яких тримається оборона.
Урядові рішення повинні відповідати й на питання, які чиновницькі постанови традиційно залишають за межами розрахунків: скільки підприємств припинять діяльність через втрату ключових працівників, скільки технологічних проєктів буде зупинено, скільки контрактів не виконано, скільки бюджетних надходжень недоотримано та скільки робочих місць зникне разом із підприємствами, які адміністративно перестали вважатися критичними.
Саме в цьому контексті я розглядаю нові правила як небезпечне продовження антибізнесової політики влади, яка дедалі більше підміняє економічну доцільність адміністративною керованістю. Підприємство вже недостатньо створити, забезпечити замовленнями, утримувати працівників і сумлінно сплачувати податки. Воно повинно ще й регулярно переконувати державу, що заслуговує на можливість зберегти власний колектив.
І щоразу ця можливість залежить від чергового рішення, критерію, погодження, роз'яснення або технічного запису.
Так поступово формується система, за якої підприємницька самостійність стає умовною, а адміністративна залежність — постійною. Особливо небезпечно це для малого та середнього бізнесу, який не має ані фінансових резервів великих корпорацій, ані політичного впливу, ані можливості тримати окремий штат спеціалістів для безперервного спілкування з чиновниками.
Економічний результат такої конструкції може виявитися дуже вигідним для великих гравців: що дорожчими стають адміністративні процедури та що складніше невеликому підприємству зберегти персонал, то сильнішою стає відносна перевага компаній із великим капіталом, кадровими резервами та розвиненими юридичними службами. Це не доказ конкретної змови на користь корпорацій, але цілком зрозумілий механізм концентрації ринку через нерівну здатність підприємств витримувати державне регулювання.
А для українського народу наслідки значно глибші, ніж зміна структури ринку.
Кожне невелике виробництво — це осередок економічної незалежності. Це власник, який створив робочі місця, інженери, які накопичили знання, працівники, котрі утримують родини, діти, які можуть успадкувати справу, та громада, що отримує економічну основу свого існування. Коли таке підприємство втрачає можливість працювати, суспільство ризикує втратити не лише податкові надходження, а й цілий ланцюг міжпоколінного накопичення.
Ми вже переживаємо масштабне фізичне руйнування економіки внаслідок російської агресії. Українські підприємці втрачають виробничі потужності, житло, обладнання, людей і ринки. Вони змушені знову створювати те, що раніше будували десятиліттями. І саме в цих обставинах власна держава повинна максимально спрощувати збереження працездатних підприємств, а не перетворювати безперервність їхньої роботи на адміністративний привілей, який постійно потрібно підтверджувати.
Проблема не в тому, що критичність узагалі переглядають. Зловживання бронюванням необхідно виявляти, неправомірно отримані статуси — скасовувати, а за корупційні рішення — притягувати винних до відповідальності. Проблема в іншому: не можна ставити сумлінне підприємство в умови, коли його право на кадрову безперервність стає менш захищеним, ніж право державного органу переписати критерії. Скасування статусу повинно ґрунтуватися на конкретній доведеній невідповідності, передбачати повноцінне мотивування рішення та ефективну процедуру захисту, а не перетворюватися на наслідок нормативного перекроювання галузей.
Держава не повинна мати можливості адміністративно зупиняти економічно необхідне підприємство, не відповідаючи за наслідки власного рішення.
Інакше постає цілком закономірне питання про відповідальність Кабміну та його посадовців за систему, в якій українському бізнесу пропонують безперервно фінансувати державу, виконувати її вимоги, підтримувати оборону, сплачувати податки, забезпечувати робочі місця, але не гарантують належної передбачуваності навіть у питаннях збереження критичних працівників.
Ми маємо право вимагати від уряду не нових координаційних центрів заради самих центрів, а зрозумілих і стабільних правил, персональної відповідальності за неправомірні рішення, автоматизованої міжвідомчої взаємодії, захисту чинних статусів від безпідставного переривання та обов'язкової оцінки економічних наслідків кожного рішення про скасування критичності.
Інакше чергове реформування бронювання ризикує стати ще одним механізмом поступового витіснення українців із незалежної господарської діяльності, коли успішність державного управління вимірюватиметься кількістю переглянутих статусів, а його суспільна ціна — закритими підприємствами, втраченими технологіями, зруйнованими родинними справами та послабленою оборонною економікою.
Росія знищує українські підприємства ракетами. Українська державна бюрократія не має права завершувати цю роботу адміністративними рішеннями.
Бо найнебезпечніша влада — не лише та, що відкрито забороняє підприємництво, а й та, що залишає його формально дозволеним, одночасно створюючи умови, за яких самостійний господар дедалі менше здатний вижити.
І якщо Кабінет Міністрів не навчиться рахувати вартість знищених господарських можливостей так само ретельно, як кількість мобілізованих та обсяги бюджетних надходжень, український народ може отримати ще одну катастрофу: державу з великим адміністративним апаратом, численними цифровими реєстрами й формально досконалою системою контролю, але з дедалі меншою кількістю людей, здатних самостійно створювати матеріальну основу її існування.
Завод можна зруйнувати ракетою. А можна позбавити його людей, без яких він не працюватиме. Для економіки наслідок може виявитися однаковим — виробництво зупиниться. Але у другому випадку відповідальність за державне рішення вже неможливо перекласти на російського агресора.
