Як «мирні переговори» перетворилися на правоохоронний тиск США на українську верхівку.
Українцям намагаються продати старий трюк у новому пакуванні: спочатку вкид «мирного плану», настільки відверто зліпленого з московських тез, що навіть у Брюсселі у людей, які двадцять років говорили евфемізмами, починає сіпатися око; потім — контрольована хвиля обурення; далі — «ми вас почули», «ми скоротили», «ми переписали», «тепер це 19 пунктів, а не 28», «тепер це інша рамка», і нарешті — найважливіше: ніхто не показує текст, зате всі просять довіритися процесу.
Цей процес не є мирними переговорами в класичному сенсі, бо він не будується на публічних, легітимних, інституційних умовах — він будується на керованості, страху і здатності сильнішого нав’язати слабшому «раціональну» капітуляцію так, щоб вона виглядала як компроміс, а не як вирок.
Початок був банально грубий. Пакет із 28 пунктів з’явився не як результат дипломатичної роботи, а як тест на еластичність України:
▪︎ скільки можна відрізати від держави під виглядом «реалістичності»,
▪︎ скільки можна відібрати від армії під виглядом «зниження ескалації»,
▪︎ скільки можна викинути з міжнародного права під виглядом «стійкого миру».
Якщо це виглядає московським — це тому, що воно московське.
У росіян за останні десять років не змінилася біблія: нейтралітет, демілітаризація, легалізація окупації, культурно-мовні пастки, амністії, зняття санкцій, повернення в «клуби пристойних людей». Змінюються лише канали доставки. Цього разу каналом став Вашингтон, точніше — трампівська версія Вашингтона, де дипломатія — це бізнес-угода, а війна — проблема, яку треба «закрити» до наступного електорального циклу.
Але далі почалося цікавіше: замість того, щоб сказати публічно «ні» і повернути переговори в українську рамку (кордони 1991 року, реальна безпека, відсутність територіальної торгівлі, відповідальність агресора), Банкова пішла в іншу сторону — в сторону редагування чужої рамки.Це звучить як розумна тактика для тих, хто живе у світі пресрелізів, але в реальному світі переговорів означає лише одне: ви погодилися, що рамка чужа, і тепер просите, щоб вам залишили менше приниження.
Саме так виникла історія «28→19»: не як перемога, а як косметичний ремонт ситуації, коли суспільство відмовилося ковтати первинну версію без анестезії.
Коли вам кажуть «ми прибрали 9 пунктів» і не показують, які саме — це не дипломатія, це маркетинг.
Коли вам кажуть «тепер це інший документ» і не публікують текст — це не переговори, це керування реакцією.
Коли вам кажуть «ваші зауваження враховано» і одночасно лишають найболючіші питання «на рішення двох президентів» — це не партнерство, це перенесення відповідальності в кабінет, де публіка не бачить рук.
Женева у цій історії була не місцем миру, а місцем упаковки.
Саме там народжувалась формула, яку Банкова хоче продавати суспільству як «ми відстояли»: консультації, рамка, прогрес, деталі пізніше. Але реальна політика завжди живе не в слові «прогрес», а в тому, що з нього прибрали.
У спільній заяві США–Україна немає головного: жодних чітко артикуляваних червоних ліній.
Немає кордонів 1991 року як безумовної мети.
Немає НАТО як цілі.
Немає репарацій і трибуналу як передумови зняття санкцій.
Немає формули, що агресор має програти, а не отримати «пакет повернення до цивілізованого світу».
Є лише універсальні слова, які можна читати як завгодно, і ключова конструкція: рішення ухвалюватимуть президенти. Це означає, що суспільство, парламент, європейські союзники — переводяться у режим «довіртесь». Довіра — це те, чого Банкова сама знищувала роками. Але саме на довірі вона тепер хоче протягнути найнебезпечніші рішення.
І ось тут відбувається поворот, який руйнує всі ілюзії про те, що йдеться про «мир»: у кадрі з’являється ФБР.
Не як метафора, а як конкретний факт: за повідомленням Washington Post, Рустем Умєров, очільник українського переговорного треку, паралельно проводить закриті зустрічі з керівництвом ФБР, а також тричі літає до Маямі на неформальні консультації зі спецпосланцем Трампа Віткоффом. З цього моменту розмова змінюється. Бо можна як завгодно називати тему зустрічей «нацбезпекою» і «правоохоронною співпрацею», але політичний сенс не змінюється:
ФБР — не про кордони.
ФБР — про юрисдикцію, гроші і персональні гарантії.
ФБР — це не інструмент дипломатії, це інструмент контролю.
І коли ключовий переговорник країни, яка воює, веде паралельний трек із ФБР, це означає, що частина переговорного процесу відбувається не у політичній, а у правовій площині, де предметом стає не держава, а люди, які нею керують.
Тут багато хто зробить вигляд, що це нормально: мовляв, співпраця спецслужб, координація, контррозвідка, спільні загрози. Так, співпраця можлива.
Але питання не в можливості, а в контексті:
Ці зустрічі відбуваються одночасно з переговорами, де Україні пропонують поступки; у момент, коли суспільство підозрює Банкову в готовності до «комфортної капітуляції»:
▪︎ у момент, коли наші корупційні скандали — від енергетики до оборонних закупівель — стали фактором міжнародної політики;
▪︎ у момент, коли Захід сам нервує, бо не розуміє, чи українська верхівка веде переговори від імені держави, чи страхується персонально.
Це й пояснює, чому WP підкреслює «concern among Western officials» (занепокоєння серед Західних чиновників - В.С.): бо якщо переговорник страхується з ФБР, то він може вести не державну позицію, а позицію персонального виживання.
Маямі тут важливе не як місто, а як режим. Це не Вашингтонська бюрократія, де є протокол, відповідальність, візи, службові записки і, принаймні формально, контролі.
Маямі — ідеальний простір для приватної політики: там легко сказати «це просто розмова», «це не офіційно», «це не позиція», і при цьому узгодити ключові речі, які потім оформлять в «рамці».
Якщо в Женеві вам потрібен текст, то в Маямі вам потрібна згода.
Якщо в Женеві вам потрібні формулювання, то в Маямі вам потрібні гарантії.
І якщо паралельно працює ФБР — вам потрібна юридична страховка. Це і є модель, яка перетворює державу на фон: Україна воює на фронті, а Банкова веде переговори не лише про «мир», а про те, як бути в американській юрисдикції, коли закінчиться політичний цикл.
Тепер — про «США взяли в оборот корумпованих переговорників». Це звучить різко, але це опис реальності, якщо відкинути мораль і подивитися на інтереси. США мають дві мети: завершити війну в політичному сенсі (щоб зняти витрати, переключити увагу, зафіксувати «досягнення») і мінімізувати ризики (корупційні, репутаційні, юридичні) від багатомільярдної підтримки України.
Якщо у США є підозра, що частина допомоги була розкрадена, що на схемах сиділи люди, близькі до Банкової, що кошти проходили через американську фінансову систему — у них немає іншого інструменту, крім юрисдикції. Вони не будуть просити красиво. Вони просто включать правоохоронний механізм як важіль. Саме тому ФБР в історії про «мир» — логічний, хоч і огидний елемент: мир у трампівському стилі — це не етика, це угода. А в угоді важелі цінніші за аргументи.
Найнеприємніша частина для України:
Ми самі дали США ці важелі.
Ми роками дозволяли, щоб корупція стала побутом.
Ми дозволяли, щоб «друзі» влади обростали потоками.
Ми дозволяли, щоб оборонні й енергетичні історії перетворювалися на касу.
Ми дозволяли, щоб будь-яка спроба розслідування зустрічалася не підтримкою, а блокуванням.
А тепер дивуємося, що в момент політичної торгівлі кордонами США працюють не як союзник, а як контролер ризиків, бо Україна в їхніх очах — не лише фронт, а й потенційна «корупційна воронка».
Це не виправдання США.
Це діагноз Банкової.
І тут — важливий зовнішній контекст, який багато хто в Києві недооцінює: Росія не хоче миру навіть у формі капітуляції, якщо ця капітуляція не гарантує їй контролю над Києвом. За оцінками західних структур, Кремль прагне встановити в Україні проросійський режим і послабити армію так, щоб «мир» став лише інструментом політичного поглинання.
Це означає, що будь-яка угода, яка обмежує українську суб’єктність, автоматично працює на сценарій «керованої України» — а не на безпеку. І якщо на цьому тлі США тиснуть на Банкову через правоохоронний трек, ми отримуємо замкнене коло: Москва хоче контролю, США хочуть угоду і контроль ризиків, Банкова хоче вижити юридично — і в цій трикутній угоді Україна як держава стає лише полем. Саме так народжується не мир, а контрольована поразка, оформлена правильними словами.
Всі ці історії про «відсторонення Дрісколла» лише доповнюють картину. Коли у США всередині переговорного треку відбуваються чистки «за перевищення повноважень», це означає, що процес не керується як стратегія, а живе як внутрішній хаос, де різні групи тиснуть різними методами. І в такому хаосі слабка сторона завжди програє — бо її змушують реагувати на хвилі тиску, а не будувати свою рамку.
Ось чому кейс Умєрова — не про одну людину. Він про перетворення переговорів на персональний торг: коли лінія державного інтересу розмивається, а лінія персональних гарантій стає предметом паралельних зустрічей. Умєров у цій схемі перестає бути «міністром, який б’ється за кордони», і стає переговірником, чия ефективність вимірюється не тим, що він відстояв, а тим, що він застрахував. І якщо це звучить жорстко — то тому, що так воно і виглядає ззовні: з коридору, де рішення ухвалюють не народи, а папки.
Фінальний висновок теж неприємний: якщо ми дозволяємо, щоб «мир» обговорювали приватні емісари, Маямі-канали і правоохоронні зустрічі, ми фактично погоджуємося на те, що Україна — не суб’єкт, а об’єкт. У суб’єкта є рамка: кордони, безпека, відповідальність агресора, легітимність процедур. У об’єкта є лише одна стратегія: бути «конструктивним», щоб не відкрили папку.
Це різні види державності. І якщо ми зараз не повернемо переговори в інституційну площину — з публічними червоними лініями, парламентським мандатом, прозорою позицією, — то наступний «план» буде вже не 28 чи 19 пунктів, а один пункт: «прийміть умови, бо у нас є важелі».
Так, у світі завжди були сильні держави, які тиснули на слабших. Але країни виживають не тому, що їх жаліють, а тому, що вони не дають зробити з себе персональний кейс.
І тут варто згадати Будапештський меморандум: ми вже проходили ситуацію, коли США та інші «гаранти» урочисто підписали папір про нашу безпеку, а потім, коли прийшов реальний агресор, пальцем не поворухнули, щоб виконати власні «запевнення» так, як їх розуміє нормальна держава — силою, а не стурбованістю.
Сьогодні найнебезпечніша слабкість України — не фронт і не економіка.
Найнебезпечніша слабкість — керованість верхівки через тотальну корупцію на викрадених у народу грошах, в тому числі американських.
Коли переговорник веде «мир» у Маямі і паралельно говорить із ФБР, питання вже не в тому, чи буде угода. Питання в тому, хто і за що її підпише — за Україну чи за себе?!
