Гугл пише - працює. А по факту ні. Рідко буваю в "тихому центрі", а тому останні три роки кожного разу пронизує мовчазний біль.
"Тихий центр" - так мені хтось колись його назвав. Мені, бідній студентці з передмістя, якій ще тоді потрапити до міста за якихось нещасні 15 км - ціла проблема, бо ще ні маршруток, ні автівки. Заздрила їм, "центровим", шалено. Мені до цивілізації - з перепонами, а їм - за кілька метрів театри, події, емоції. Бери й розвивайся, у тебе ж стільки шансів...
Тихо й затишно. Коли поряд за рогом галаслива площа - але тут вулиці подекуди напівтемні, бо тінисті, і високі дерева кронами обов'язково зазирають у вікна п'ятиповерхівок. Тут галас стихає. Звикла вважати, що мешканці "тихого центру" ще не всі є "новими українцями", а все ж таки нащадки інтелектуалів. Тут поряд і музичні школи, і музеї, і наукові осередки, і письменницькі спілки... А тому - біль. Бо воно все наче ще більш тихе від війни.
Фанера на вибитих вікнах вкрита графіті. Будинки старовинні, з колонами та ліпниною, на багатьох таблички з описом історичних подій - і фанера. Фанера, фанера, фанера, знову фанера, та що це до біса таке... І блискуча чистота. Якась спортивна дисципліна вбачається в цій чистоті. Хоча тут вибухало так і стільки, що вижити саме тут, напевно, було за диво.
Сірі п'ятиповерхівки на тінистих вулицях скриплять старими дерев'яними дверима. Не засклені балкони квартир, які ще не встигли заселити байдужі люди, перегукуються один з одним звуками гри на піаніно, або ж міряються купами старих книг, що давно перечитали господарі.
Можливо, тут досі є цінності. А, можливо, вже ні.
Але я наївно дуже хочу в це вірити.
