Донецька область на сході України вже давно в полі зору Москви. Володимир Путін, за повідомленнями, заявив, що заморозить війну в обмін на повний контроль над нею.
Росія вже контролює 70% Донецької області та майже всю сусідню Луганську – і повільно, але стабільно наступає.
Я вирушаю до прифронтового міста Добропілля разом із двома волонтерами, лише за 8 км від російських позицій. Їхня місія – вивезти хворих, літніх людей та дітей у безпечніше місце.
Спершу все йде добре. Ми мчимо в місто на броньованій машині, обладнаній системою РЕБ - глушіння дронів на даху, розганяючись до 130 км/год. Дорога накрита високою зеленою сіткою, яка закриває її з повітря – захищаючи від російських дронів.
Це вже друга їхня поїздка цього ранку, а вулиці здебільшого порожні. Небагато мешканців, що залишилися, виходять з дому лише швидко забрати припаси. Російські атаки відбуваються щодня.
Місто вже виглядає покинутим і залишається без води понад тиждень. Кожна будівля, повз яку ми проїжджаємо, пошкоджена, деякі зруйновані вщент.
За останні п'ять днів Ларз, 31-річний німець, та Варя, 19-річна українка, які працюють у благодійній організації Universal Aid, здійснили десятки поїздок, щоб вивезти людей.
Тиждень тому невеликі групи російських військових прорвали оборону навколо міста, що викликало побоювання: лінія українського так званого "поясу фортець" – одна з найбільш укріплених ділянок фронту – може впасти.
До району терміново перекинули додаткові війська, і українська влада заявляє, що ситуацію стабілізували. Але більшість мешканців Добропілля відчувають, що час виїжджати.
Коли евакуаційна команда прибуває, 56-річний Віталій Калініченко чекає біля під'їзду свого будинку з пластиковим пакетом речей у руках.
"Усі мої вікна вибило, подивіться, на другому поверсі все вилетіло. Я тут один залишився", – каже він.
На ньому сіра футболка й чорні шорти, права нога перебинтована. Калініченко показує на вирву за кущами троянд – туди кілька ночей тому впав дрон шахед, розбивши його вікна та поранивши ногу. У садку сусіда лежить двигун від іншого дрона.
Щойно ми збираємося виїжджати, Ларз помічає дрон у небі, і ми знову ховаємося під деревами. Його ручний детектор фіксує кілька російських дронів у районі.
Поруч проходить літня жінка у сукні й солом'яному капелюсі, тягнучи за собою візок для покупок. Ларз попереджає її про дрон, і вона пришвидшує крок. Поруч гримить вибух, звук відлунює від багатоповерхівок.
Але перш ніж ми зможемо виїхати, треба врятувати ще одну сім'ю, що живе за рогом. Ларз вирушає пішки, вимикаючи систему глушіння дронів у машині, що працює на холостих, щоб зберегти заряд.
"Якщо почуєте дрон, увімкніть два перемикачі посередині консолі", – каже він, зникаючи за рогом. Система глушіння ефективна лише проти частини російських дронів.
Серія вибухів прокочується районом. Жінка з собакою, яка вийшла по воду, біжить у сховище.
Ларз повертається з новими евакуйованими. Попри те, що дрони все ще кружляють у небі, він вивозить машину з міста – робить це ще швидше, ніж коли до нього в'їжджав.
Усередині евакуаційної колони я сиджу поруч із 31-річним Антоном. Його мати залишилася вдома. Вона плакала, коли він виїжджав, і він сподівається, що невдовзі вона теж погодиться виїхати.
На війні лінії фронту зміщуються, міста втрачають і відвойовують, але з огляду на просування Росії й невизначеність майбутнього регіону в переговорах – можливо, це останній раз, коли Антон та інші евакуйовані бачать свої домівки.
Антон каже, що ніколи раніше не виїжджав із міста. Крізь ревіння двигуна я запитую його, чи варто Україні відмовитися від Донбасу – багатого на ресурси регіону, що охоплює Донецьку та Луганську області.
"Нам потрібно сісти за стіл переговорів і зрештою вирішити цей конфлікт мирним шляхом. Без крові, без жертв", – відповідає він.
Ситуація на Донеччині стає дедалі небезпечнішою для України, адже Росія повільно, але невпинно просувається. Президент Володимир Зеленський висміяв припущення, що регіон може бути втрачений до кінця цього року, заявивши, що Росії знадобиться ще щонайменше чотири роки, щоб повністю окупувати залишки.
Але малоймовірно, що Україна зможе відвоювати значні території без нової зброї чи додаткової підтримки Заходу.
Ця частина Донеччини має критичне значення для української оборони. Якщо її втратять чи віддадуть Росії, під ще більшою загрозою опиняться сусідні Харківська й Запорізька області – та й не тільки вони.
Ціна утримання територій вимірюється життями та тілами українських солдатів.
Пізніше вночі я вирушаю до польового госпіталю неподалік. Робота дронів не припиняється ні на мить, і поранених та загиблих можна безпечно забирати лише вночі.
Втрати росіян набагато більші – можливо, й утричі, – але Росія має значно більшу спроможність витримувати втрати, ніж Україна.
Поранені починають надходити, і випадки стають дедалі важчими, коли ніч переходить у ранок. Це бійці з Покровська – міста, яке Росія намагається захопити вже рік, і яке зараз в напівоточенні. Це ключове місто в обороні Донеччини, і бої там були надзвичайно жорстокими.
Першим привозять чоловіка при свідомості з вогнепальним пораненням у груди. Наступний – чоловік років сорока, усе тіло вкрите уламковими ранами. Його рятували два дні й тричі намагалися вивезти – настільки запеклими були бої.
Потім доставляють чоловіка, якому майже повністю відірвало праву ногу під час удару дрона на дорозі з Покровська до Мирнограда.
Старший лейтенант Діма, 42-річний хірург з 14 бригади Нацгвардії, переходить від пацієнта до пацієнта. Це підрозділ медичної стабілізації, тож його завдання – якнайшвидше надати допомогу й відправити поранених далі, у головний госпіталь.
"Це важко, бо я знаю, що можу зробити більше, але в мене немає часу", – каже він.
Після всього цього я також запитую його, чи варто віддати Донбас, щоб зупинити війну.
"Ми мусимо зупинити [війну], але не так. Ми хочемо повернути наші території, наших людей, і ми мусимо покарати Росію за те, що вона зробила", – відповідає він.
Він виснажений, адже від початку останнього наступу кількість поранених зросла до десятків щодня, і травми – найважчі, які лікарі бачили з початку війни, переважно через дрони.
"Ми просто хочемо повернутися додому, жити в мирі, без цього жаху, без цієї крові, без цієї смерті", – каже він.
Коли вдень я їду з цього району, між полями кукурудзи та соняшників у сонячному промінні блищать кілометри нового колючого дроту. Поруч тягнуться насипи червоної землі, глибокі окопи й рівні ряди бетонних протитанкових "зубів дракона". Усе це створене, аби сповільнити будь-який раптовий російський прорив.
Вважається, що Росія має понад 100 тисяч військових у резерві та готова скористатися черговою можливістю, як під час проривів під Добропіллям.
Ці нові укріплення, врізані в українську землю, відображають погіршення ситуації на Донеччині. Те, що лишається під контролем, може ще бути віддане дипломатії, але доти Україна, скривавлена й виснажена, і далі рішуче бореться за кожен його метр.
Квентін Соммервіль, BBC News
