Нескінченні ряди могил. Обличчя. Імена. Прапори. Жовто-блакитні стяги не гордо майорять — вони тремтять. Від вітру, від болю. Від тіні великої втрати, що лягла на цю землю. Це не просто військовий цвинтар. Це живий докір. Це крик, що не вщухає. Це запитання, яке висить у повітрі — за що? За що гинуть найкращі з нас?
Вони не йшли на фронт заради закордонних віл зеленої влади, заради інтересів тих, хто спокійно живе далеко від лінії фронту, розглядаючи країну як ресурс для власного збагачення. Вони йшли заради нас. За нашу мову, що не має стати тінню. За нашу державу, що не повинна зникнути з мапи. За наших дітей, щоб вони не жили у страху й рабстві. Щоб ми ніколи не ставали на коліна перед ворогом. Вони пішли, бо зло вже стояло під дверима. І його не зупинити ані словами, ані компромісами, ані "миром" на чужих умовах.
Коли ворог приходить убивати, ґвалтувати, нищити та переписувати нашу історію — з ним не можна вести переговорів. Його зупиняють будь-якою ціною, навіть ціною власного життя. І будь-які спроби сьогодні домовитися з агресором є не просто зрадою пам'яті загиблих, а стратегічною помилкою, що призводить до нових жертв і нових трагедій.
Перемоги, які сьогодні здобуваються на фронті, — не заслуга державних інститутів, що надто часто стають не підтримкою, а перешкодою. Ці перемоги творять люди, які мислять нестандартно, діють не завдяки, а всупереч системі. Операції «Глибина» і «Павутина» — це символи нового українського мислення, що не терпить бюрократичних кайданів. Це доказ того, якою могла б бути держава, якби керувалася не вигодою окремих людей, а відповідальністю й прагненням перемоги.
Повномасштабна війна безжально оголила глибокі системні вади наших інституцій. Бюрократія, корупція, слабке керівництво — все це стало очевидним і нестерпним. Але чи готові ми до справжніх змін?
Перезавантаження інституцій — не метафора, це питання виживання країни. Косметичні зміни вже не допоможуть. Потрібно радикально змінити логіку взаємодії держави та суспільства. Держава має стати не інструментом репресій і контролю, а надійною підтримкою й координатором дій. Для цього необхідна критична маса нових людей, які мислять не категоріями звітів, а конкретними результатами.
Нам потрібне справжнє, щире лідерство. Не формальне, не бюрократичне, а лідерство, що створює сенси, об'єднує людей, формує довіру і несе відповідальність за кожен свій крок. Лідери, для яких результат і честь є важливішими за посади й багатства. Саме такі лідери зможуть збудувати країну, гідну пам'яті героїв.
2025 рік — це не просто чергова дата. Це останній шанс для України зробити кардинальні зміни, доки вікно можливостей ще відкрито. Воно швидко закривається. Якщо ми не почнемо діяти зараз, втратимо не тільки шанс на перемогу, але й саму країну.
Війна — це завжди біль, але є ще більший біль — марність жертв. Ми не маємо права здатися. Не маємо права жити так, ніби нічого не сталося. Поки тремтять прапори над могилами наших героїв, триває наш священний обов'язок. Перед ними, перед собою, перед нашими дітьми.
Майбутнє України не будуватиметься указами та секретними домовленостями за спиною народу. Воно твориться тими, хто не боїться діяти, хто ставить життя й свободу вище особистого комфорту й статків. Це майбутнє твориться заради того, щоб наші нащадки більше ніколи не платили таку страшну ціну.
Саме за це гинуть наші хлопці. За країну, що буде гідною їхньої великої жертви. І саме заради цієї країни нам потрібно сьогодні змінюватися і діяти негайно.
7 кроків до перемоги - одна з реальних спроб таких необхідних змін у правильному напрямку.
