«Українці можуть стати сумішшю індусів, бангладешців, в якійсь мірі це стане нашим шляхом»
Ця фраза має увійти в політичну історію України як один із найогидніших символів державної деградації. Окрім того, що вона просто груба, безграмотна чи скандальна, в ній оголений цілий світогляд: українців більше не мислять як історичний народ, як титульну націю, як суб’єкт держави, як націю, яка платить за цю землю кров’ю. Українців починають мислити як дефіцитний трудовий ресурс, який можна “докомплектувати”, “змішати”, “оновити”, “замістити”, якщо ринку праці не вистачає рук.
Це не міграційна політика, а закладений зеленою владою механізм розчинення української ідентичності!
Коли людина, пов’язана з міграційною політикою, говорить, що “українці можуть стати сумішшю індусів, бангладешців” і що “в якійсь мірі це стане нашим шляхом”, вона не говорить про інтеграцію окремих іноземців у сильну українську державу. Вона говорить про нормалізацію розчинення українців у момент, коли сама українська нація перебуває в історичній демографічній катастрофі: війна, мобілізація, еміграція, низька народжуваність, зруйноване житло, мільйони людей за кордоном, ветерани, які ще навіть не повернулися до цивільного життя.
Формула “головне, щоб платили податки” — якщо вона передана точно — взагалі знімає з держави національний сенс. Тоді Україна вже не є домом українського народу, територією, прикордонною зоною Євросоюзу для мігрантів, яких вони до себе не пускають. Вона стає просто фіскальною територією: хто платить податки, той і підходить. Байдуже, чи знає він мову. Байдуже, чи має зв’язок із цією землею. Байдуже, чи розуміє українську війну. Байдуже, чи вбудований у нашу історичну пам’ять. Байдуже, чи буде він захищати цю країну, коли прийде наступна загроза.
Ні. Держава — це не податкова база. Держава — це народ.
Податки може платити будь-хто. Але Україну створили, захищають і оплачують кров’ю не “будь-хто”. Україну захищають українці. Українські чоловіки, українські жінки, українські добровольці, мобілізовані, волонтери, медики, робітники, фермери, інженери, підприємці, матері, які вивозили дітей, батьки, які не повернулися з фронту, ветерани, які повернуться без здоров’я, без кінцівок, без старого життя.
І після цього нам кажуть: “українці майбутнього можуть бути сумішшю”, головне — податки?
Це моральний злочин проти народу.
Причому Воскобойник тут не випадковість і не одиночний ексцес. Він лише вульгарно озвучує те, що вже закладено в офіційну архітектуру відновлення України. У Ukraine Plan 2024–2027 прямо сказано, що війна різко скоротила пропозицію праці в Україні з приблизно 17,4 млн людей у 2021 році до 14,6 млн у 2022 році. Там же зазначено, що станом на кінець 2023 року близько 4,3 млн українців мали тимчасовий захист у ЄС, а трудовий ресурс серед вимушених мігрантів становив щонайменше 1,4 млн людей. Далі документ формулює ключову тезу: для зростання на 7% на рік Україні потрібно залучити від 3,1 до 4,5 млн людей до робочої сили до 2032 року, а потенційний дефіцит праці “не може бути покритий лише внутрішніми ресурсами України”. Після цього йде висновок: потрібна державна міграційна політика, яка сприятиме поверненню українців і залученню іноземної праці.
Ось справжня формула. Не “збережемо українців”. Не “повернемо українців”. Не “поставимо українську сім’ю в центр політики”. Не “захистимо ветерана, ВПО, демобілізованого, українського працівника”. А: внутрішнього ресурсу недостатньо — залучимо іноземну працю.
Переклад із бюрократичної мови простий: якщо українці не повернуться, їх можна буде замінити припливом людей ззовні. Документ не використовує слово “заміщення”. Він використовує стерильні технократичні слова: “foreign labour”, “foreign talent”, “working personnel”, “positive net migration”. Але політичний сенс від цього не змінюється.
Якщо народ назвати “human capital”, його легше перетворити на змінну в економічній таблиці. Якщо українців назвати “domestic resources”, тоді можна сказати, що цих ресурсів недостатньо. Якщо ресурсів недостатньо, можна завезти інші. Так народ перетворюють на кадрову проблему. А потім кадрову проблему вирішують не народженням дітей, не поверненням біженців, не житлом, не зарплатами, не ветеранами, а зовнішньою робочою силою.
Це і є закладений механізм стирання української ідентичності.
Українських чоловіків мобілізують. Українські підприємства втрачають інженерів, логістів, водіїв, механіків, будівельників, аграріїв, медиків, операторів, підприємців. Українські родини втрачають доходи. Українські ветерани ще тільки мають повернутися до цивільного життя. Українські ВПО роками живуть у тимчасовості. Українські біженці думають, чи повертатися з Польщі, Чехії, Німеччини, Британії. Українська молодь не бачить житла, нормальної зарплати й сімейної перспективи. Чомусь саме в цей момент міграційна бюрократія починає говорити про іноземний робочий персонал, позитивну міграцію, податки й “суміш”.
Тобто держава все розуміє. Вона знає, що український ветеран не повернеться в абстрактну мирну економіку. Він повернеться в країну, де йому треба буде заново зібрати себе, сім’ю, роботу, тіло, психіку, соціальний статус. Вона знає, що ВПО потребують житла й роботи. Вона знає, що біженці повернуться лише туди, де є перспектива. Вона знає, що мільйони українців за кордоном — це не статистика, а майбутні діти, податки, мова, громади, родини, культура, політична вага нації.
Україна вже має катастрофічну житлову проблему. Документ визнає: майже 2 млн житлових будівель знищено або пошкоджено, IOM оцінює 3,7 млн внутрішньо переміщених осіб, доступне й якісне житло є передумовою повернення або переселення біженців і ВПО. І знову питання: якщо житло є передумовою повернення українців, чому будь-яка майбутня міграційна політика не починається з абсолютного принципу — жодна житлова, соціальна чи трудова програма для іноземців не може випереджати українського ветерана, ВПО, родину військового, вдову загиблого, молодого українця чи біженця, який повертається?
Де ця червона лінія?
Її немає.
Нам постійно розповідають про “політичну націю”. Так, Україна може бути політичною нацією. Але політичну нація — це не безлика суміш людей із паспортом, податковим номером і дозволом на проживання. Політична нація не означає ліквідацію титульної української більшості. Політична нація не означає, що українське ядро можна розчинити, а потім назвати це “інтеграцією”.
Українська політична нація — це спільнота, зібрана навколо української державності, української мови, української історичної пам’яті, української культури, української армії, українського права й української лояльності. Вона може приймати людей різного походження, якщо вони входять у це ядро, служать йому, приймають його, розділяють його долю. Але вона не повинна саморозчинятися в будь-якому зовнішньому потоці.
Інтеграція — це коли окрема людина входить в українське поле.
Розчинення — це коли саме українське поле розмивають.
Різниця принципова.
Україна історично могла приймати людей різного походження, які ставали українцями через мову, службу, культуру, лояльність, боротьбу й вибір. Але Україна не повинна ставати демографічним полігоном, де титульній нації кажуть: не переживайте, ви просто змішаєтесь, головне — бюджет.
Не треба ненавидіти іноземців, щоб бачити цей механізм. Людина з Індії, Бангладешу, Пакистану, Ефіопії чи Колумбії не винна в тому, що українська влада не має стратегії збереження українців. Винна система, яка може використати цю людину як інструмент проти українського працівника, української зарплати, українського ветерана, українського повернення й українського майбутнього. Проблема не в іноземці як людині. Проблема в політиці, яка може поставити іноземця на місце українця.
Саме тому червоні лінії мають бути не рекомендаціями, а законом.
Робочі місця — спершу громадянам України. Житло — спершу українським родинам, ветеранам, ВПО, родинам військових і біженцям, які повертаються. Відбудова — спершу руками українців. Державні кредити — спершу українцям. Сімейна політика — спершу для української народжуваності. Перекваліфікація — спершу для демобілізованих, ветеранів, переселенців, жінок, молоді й людей старшого віку. Іноземна цивільна праця — лише точково, прозоро, тимчасово, під квоти, без демпінгу зарплат і лише після доказу, що роботодавець справді не знайшов українця за гідну оплату.
Якщо бізнес каже “українці не хочуть працювати”, перше питання має бути: скільки ви платите? Друге: які умови ви даєте? Третє: чи може українець на цю зарплату орендувати житло, лікуватися, утримувати родину, народжувати дітей і жити, а не виживати? Бо дуже часто “немає кому працювати” означає “немає кому працювати за ті гроші, які бізнес хоче платити”.
Якщо Україні справді потрібні люди з інших країн під час війни, тоді чесний напрям очевидний: добровільна контрактна армія, фортифікації, розмінування, військова логістика, медицина, ремонт техніки, евакуація, оборонні виробництва, відбудова критичної інфраструктури. Там іноземець підсилює Україну. Там він союзник. Там він не займає місце українця в цивільній економіці.
Україна не має права стати країною, де український чоловік іде на фронт, українська жінка тягне родину, українська дитина росте в еміграції, український ветеран чекає житло, український ВПО роками живе без стабільності, а міграційна бюрократія говорить про майбутню “суміш” і податки.
Це політично огидно.
Україна потребує не податкової метисації, а українського відродження. Повернення біженців. Житла для молодих сімей. Пільгового кредитування. Підтримки народжуваності. Роботи для ветеранів. Пріоритету ВПО. Гідних зарплат у критичних професіях. Захисту українського працівника від демпінгу. Жорстких квот і фільтрів для іноземної праці. Мовної, культурної, правової й безпекової інтеграції кожного, хто хоче жити тут постійно. Публічного контролю над усією міграційною політикою.
І головне — непорушного принципу: Україна є державою українців і для українців.
Це не означає ненависть до інших. Це означає любов до своїх. Це означає нормальну державну ієрархію: спочатку громадянин України, потім усі інші. Спочатку ті, хто захищав, втрачав, працював, народжував, платив, повертався, ховав, виживав. Спочатку ті, хто має з цією землею історичний, моральний і політичний зв’язок.
Зробити Україну великою знов — це не завезти людей замість українців.
Це зробити так, щоб українці захотіли жити, працювати, народжувати й повертатися у власну державу.
А будь-який чиновник, експерт чи міграційний діяч, який замість цього говорить мовою “суміші”, “податків”, “робочого персоналу”, “позитивної міграції” й “докомплектування ресурсу”, має отримати не оплески, а жорстке публічне політичне розбирання.
Бо такі люди не будують Україну.
Вони готують територію, де українці можуть поступово стати зайвими.
І саме тому я називаю цю політику тим, чим вона є за наслідками: закладеним механізмом розчинення та стирання української ідентичності.
Це найстрашніший злочин нашої доби проти українського народу, якщо його не зупинити зараз. Ми вже бачимо, який курс закладений неукраїнською владою.
