Чотири роки повномасштабної війни. Тисячі випущених ракет усіх можливих типів: від дешевих «Шахедів» до гіперзвукових «Кинджалів» і «Цирконів». Ворог методично, квартал за кварталом, розкладає на порох цивільну інфраструктуру. Ми щодня бачимо зруйновані пологові будинки, спалені гіпермаркети, розтрощені студентські гуртожитки, університети, школи та сотні багатоквартирних житлових комплексів.
А я зараз стою на фоні цивільного вщент зруйнованого торгівельного комплексу, купи закладів харчування в ньому, торгівельних точок в яких працювали підприємці, а також ринок, де відбувалася соціально-економічна активність жителів та гостей міста Києва. ТРЦ “Квадрат” на Лук’янівці — це не військова база. Це районний центр тяжіння: бізнеси, орендарі, кав’ярні, клініки, магазини, робочі місця, податки, клієнти, щоденні маршрути киян. Коли таке місце перетворюють на згарище, це удар не лише по бетону й склу. Це удар по підприємцях, які вкладали гроші й роки життя. По працівниках, які втратили роботу. По власниках, які після однієї ночі можуть опинитися на межі банкрутства. По району, який втрачає частину своєї нормальності.
І на тлі цього тотального апокаліпсису увесь час працює абсолютно неушкоджений (за виключенням одного попадання Шахеду в Кабмін минулого року), монументальний урядовий квартал. Жодного прямого влучання у Верховну Раду. Жодної зруйнованої стіни в Кабінеті Міністрів. Жодної вирви на місці Офісу Президента.
Не подумайте, що я цього бажаю, ні, я аналізую та виявляю дивні закономірності. У мене це викликає страшний когнітивний дисонанс. Якщо ворог здатний дістати будь-яку точку на карті (а він здатен), але системно оминає так звані «центри прийняття рішень», виникає абсолютно закономірне і логічне запитання: а чи дійсно влада Зеленського та його угруповання є для Москви екзистенційним ворогом?
Спробуйте відкинути патріотичні реляції та подивитися на дії ворога мовою прагматики - побачите інтересну картину. У Кремля є чіткий розрахунок, у якому збереження української політичної верхівки у її нинішньому стані є частиною стратегії зі знищення України.
Тотальний соціоцид: Чому знищують націю, а не політиків
Щоб зрозуміти логіку Москви, треба усвідомити головне: Путін не воює за зміну прізвищ у київських кабінетах. Він воює за фізичне, економічне та психологічне стирання української нації.
Знищення будівлі ОП чи Парламенту — це гучний, але стратегічно порожній акт. Керівництво давно сидить у глибоких радянських бункерах, а руйнування історичної ліпнини на Печерську лише дасть Києву ідеальну картинку для західних медіа, щоб вибити нові пакети зброї. Москві це не вигідно.
Натомість ворог б'є по життєздатності суспільства:
Удари по пологових, школах та університетах — це знищення майбутнього. Це примус молоді та сімей з дітьми до еміграції без вороття.
Удари по бізнес-центрах, ринках та логістиці — це вбивство середнього класу. Людина, яка втратила справу всього життя, стає залежною і слабкою. Вона більше не може фінансувати армію та опір.
Удари по житлових комплексах та енергетиці — це перетворення щоденного життя мільйонів на тваринну боротьбу за виживання, що тотально виснажує психіку.
Москва розуміє: країна без економіки, без світла, без дітей і без середнього класу — це мертва країна. Навіть якщо в її центрі стоятимуть найкрасивіші, абсолютно цілі урядові будівлі з ідеальним євроремонтом. Справжній ворог для Росії — це звичайний українець, який своєю волею, бізнесом і податками тримає цю державу. А не чиновник, який ці податки пиляє.
Зручний статус-кво: Чому корумпована влада вигідна Кремлю
Тут ми підходимо до найболючішого пояснення парадоксу уцілілих кабінетів. Влада Зеленського з її нинішнім оточенням не є для Москви ціллю, яку треба стирати з лиця землі, з однієї цинічної причини: вона робить частину роботи за ворога.
Для того, щоб знищити державу, необов'язково вбивати її керівництво. Набагато ефективніше — дозволити цьому керівництву варитися у власному соку, будувати корупційні монополії, загравати з автономіями, провалювати логістику та поступово відриватися від реальності і, очевидно, реалізовувати плани здачи державних інтересів - ми це бачили на прикладі "підготовки до широмасштабного (не)нападу московитів"
З погляду російських стратегів, фізично цілий, безпечний урядовий квартал виконує блискучу роботу з деморалізації українського суспільства. Виникає жахлива асиметрія страждань. Коли звичайний підприємець з Харкова чи Дніпра бачить, як його цех чи дім перетворюється на попіл, а тим часом у недоторканому Києві тривають кулуарні ігри, розпил тендерів Міноборони та ситі політичні інтриги — це вбиває довіру до держави швидше за будь-яке російське ІПСО.
Навіщо Путіну витрачати «Кинджали» на Банкову, якщо люди, які там сидять, своїми корупційними зашкварами та інституційною некомпетентністю самі роз'їдають Україну зсередини? Для Москви така влада — це не загроза. Це корисний інструмент саморуйнування противника.
Симбіоз терору і корупції: Дивні збіги у часі
Ця цинічна гра має ще один вимір, який не міг не помітити уважний спостерігач. Як тільки в інфопросторі спалахує серйозний «зашквар», викриття Офісу Президента на масштабній корупції, мародерстві на закупівлях чи державній зраді — дивним чином це дуже часто збігається у часі з масованими ракетними атаками. Багато хто шукає в цьому пряму змову чи «дзвінки на Москву». Але правда ще страшніша: їм не потрібно зідзвонюватися, вони просто ідеально паразитують на діях одне одного.
Удар у момент розколу: Аналітичні центри ГРУ та ФСБ моніторять рівень напруги в Україні. Коли суспільство дізнається про черговий мільярдний розпил, воно кипить від люті та відчуття зради. І саме в цей момент максимального внутрішнього розладу Росія б'є ракетами. Мета — накласти на внутрішній психологічний злам тотальний зовнішній жах. Розрахунок на те, що людина зірветься: "Нас грабують власні чиновники, а москалі нас вбивають — усе скінчено".
Рятівний терор: Для вітчизняних кулуарних ділків російські ракети діють як «інформаційний вогнегасник». Жодне розслідування про вкрадені мільярди чи здачу національних інтересів не втримається в новинах, коли горить дитяча лікарня чи житлова багатоповерхівка. Страх за життя миттєво витісняє гнів на владу. Урядові спікери вмикають режим: "Не час критикувати владу, подивіться на звірства ворога, єднаймося!". І корупційні кейси успішно ховають під завалами зруйнованих цивільних будівель.
Висновок
Жодних таємниць немає. Парадокс уцілілого урядового кварталу пояснюється дуже просто: у цій війні на виживання мішенню є не держапарат, а народ.
Владі та її угрупованню російські обстріли цивільної інфраструктури об'єктивно допомагають стирати з пам’яті суспільства власні злочини та зберігати статус-кво. А Путіну надзвичайно вигідна ця закрита і відірвана від реалій війни еліта, бо її дії щодня підточують інституційну міцність України зсередини.
Вони грають у спільну гру, де одні створюють приводи для внутрішнього відчаю та руйнують державний організм корупцією, а інші — каналізують цей відчай у тваринний страх перед смертю. А в програші, під руїнами своїх кав'ярень, квартир та лікарень, залишається звичайний українець — єдиний справжній ворог для обох систем.
Думайте, поширюйте, коментуйте.
