Інколи волів би не повертатися в соціум. Бо соціум - це "не справжнє". Справжній - бліндаж на фронті. Прірва від КАБа поряд - справжня, а запашна кава в кав'ярні в тилу - ні. Якась паралельна реальність.
- А де ти був?
- А шо там?
- А коли "це все" скінчиться?
- А розкажи, як там?
- Навіщо "це все"? Коли кордони відкриють?..
І ти думаєш, що б їм відповісти. Матом? Або вмазати?
Інстаграмні рожеві окуляри:
- ти народжений для щастя;
- все залежить від твого вибору;
- тобі варто не перенапружуватися, спати більше, гуляти на свіжому повітрі, закохатися...
Солодка огидна "допомога", від якої нудить.
Їм би не задавати питань, але вони задають.
Ти змінився - а вони ні. Ти прожив рік за десять - а вони ні. Ховають полеглих на болотах, бо тим вже "все одно". Дарують земельні ділянки в лісах за кілометри від цивілізації - бо герою й те за подарунок. Вони питають про твій ПТСР як про серіал, який буде очікувано для них наповнений екшеном, скандалами, потрясіннями. Бо "так правильно" - так воно повинно ж виглядати. Ти для них зі своїм ПТСР - як хворий, який кинеться з ножем з-за рогу будинку. Як людина несповна розуму, що відкриває плащ і лякає всіх "нормальних" своїм чоловічим принаддям. І взагалі, "відселити б їх таких кудись окремо"...
Я згадую фільм відомого мого земляка Мстислава Чернова. Дивилася його в кінотеатрі, "2000 метрів до Андріївки". Я тоді сиділа в кінозалі, чула як плачуть оточуючі в напівтемряві, й розуміла: ось де сила. Проповзти ті 2000 метрів разом з військовими, щоб побачити смерть їх очима. Почути смерть їх вухами. Тоді ті питання, які зазначила вище, відпадають. Бо нікчемні. "Тобі потрібно розслабитись" - але цінності обох світів вже різні. Пріоритети різні.
"Ти маєш змінитися". "Ти маєш лікуватися". "Ти ж бухаєш?"
Очікуване відношення. Очікуване так зване "розуміння". Коли все більше побратимів йдуть на небо.
У цивільних - болюче для них питання, коли кордони відкриють, і "ТЦК сволочі", а у тебе - купити б дачу. Побудувати на дачі бліндаж. Або клаптик землі на березі Дніпра, але підвал забетонований, щоб іноді в ньому спати. А ще - мати зброю вдома, серйозну таку рушницю, щоб вже заспокоїтися.
Панічні атаки, безсоння або сни, коли приходять побратими; напруга, що не зникає; сканування натовпу та пошук виходів і сховищ, реакція на якийсь гуркіт чи флешбеки, які не питають, коли їм приходити, - "оце і все?", питає якась панянка. "З цим же можна жити?"
Два світи, як ножем розрізані навпіл. З одного боку - цивільні. З іншого боку - колишні цивільні, які бачили лайно. Так багато лайна, що мозок вбирає його комками, вміщує в собі їх впереміжку, і вони прориваються в соціум так чи інакше. Ти їм про перемогу - а вони про "треба не думати про погане".
Я не знаю, як бути. Ці мої рядки - інстинктивне бажання розуміти. Проте жоден з нас, цивільних, не може наблизитися до того, через що вони пройшли, на відстань міліметру. Ми, можливо, назавжди залишимося на відстані, хочемо ми цього, чи ні.
Вони навчилися виживати - а тепер змушені вчитися жити. Серед нас.
Моя шана військовим. Дякую вам



















