До війни ми їздили до села на цвинтар, на могили родичів. Живих нащадків бабусиного роду вже в селі не було. За цвинтарем, новим і старим, порослим чагарником, можна було побачити місцину, яка колись була великим німецьким селом Блюменталь (Долина квітів).
З дитинства я чув історії про співіснування українців та німців, далеко не завжди приязне. Моя тітка Надія офіційно народилася в Блюменталі, а побутове знання німецької мови для тогочасних мешканців було звичним.
До Першої світової війни на території нинішньої Запорізької області мешкало близько 80-90 тис. німців-католиків та менонітів. Німці приїхали на запрошення імперського уряду на початку ХІХ століття, отримавши колосальні пільги - по 60 десятин землі на родину (тоді як українські селяни мали значно менші наділи або взагалі були кріпаками до 1861 року), звільнення від податків на перші десятиліття та від військової служби.
Завдяки цим стартовим умовам та власній затятій праці німецькі господарства перетворилися на надбагаті агрофірми. Це створило специфічну модель стосунків - тисячі місцевих селян щорічно йшли найматися на роботу до німецьких колоній на жнива, догляд за худобою чи на німецькі заводи в Шенвізе (нині район залізничного вокзалу в Запоріжжі) чи Гальбштадті (Молочанськ).
Німці вважалися вимогливими, дуже суворими, але чесними господарями. Вони платили більше, ніж російські поміщики, годували наймитів ситніше і ніколи не ошукували з розрахунком. Проте дистанція «хазяїн - слуга» витримувалася залізно.
Німці й українці жили поруч, але майже не перетиналися в приватному житті. Це були два автономні всесвіти. Колоністи розмовляли німецькою, молилися у своїх кірхах чи молитовних будинках, мали власну систему судів та самоврядування. Міжконфесійні шлюби були абсолютним табу. Якщо німецький юнак чи дівчина закохувалися в місцевих, їх зазвичай відлучали від громади й позбавляли спадку.
Українці багато чого переймали у німців суто візуально - технології обробки землі, будівництво якісних цегляних комор, догляд за тонкорунними вівцями чи використання німецьких фур (які на півдні України так і називали - «колоністські брички»).
Німці Блюменталя (переважно католики) володіли великими наділами родючої землі, мали сучасні залізні плуги, парові обмолочувачі, зразкових коней і міцні цегляні будинки в балці Куркулак. Селяни з Копаней часто наймалися до них на сезонні роботи (жнива, стрижка овець).
Українське населення стрімко зростало, через що в Копанях катастрофічно бракувало землі. Селяни дивилися на багаті, доглянуті поля Блюменталя крізь призму соціальної несправедливості.
У 1914 році Російська імперія вступила у війну з Німеччиною. Російська пропаганда миттєво оголосила всіх місцевих німців «внутрішніми ворогами» та шпигунами. У 1915 році вийшли так звані «ліквідаційні закони», за якими у німців мали відібрати землю. Це радикалізувало українських селян Копаней. Психологічний бар'єр було зламано: сусіди-німці тепер сприймалися не просто як багаті господарі, а як законна здобич і вороги держави.
Найкривавіші сутички спалахнули після краху імперії. Після більшовицького перевороту селяни з Копаней почали самовільно захоплювати й ділити землі та майно Блюменталя (як казала моя бабуся - реманент). Проте у квітні 1918 року сюди зайшли німецько-австрійські окупаційні війська. Колоністи Блюменталя та Тіфенбруна створили загони самооборони (Selbstschutz). Спираючись на регулярну німецьку армію, колоністи жорстоко повернули свою землю, змусивши селян Копаней повернути все награбоване, нерідко застосовуючи порку та розстріли місцевих активістів. Це породило смертельну образу.
Коли австрійці та німці пішли, регіон опинився під контролем Революційної повстанської армії Нестора Махна. Махновський рух на Запоріжжі мав виразний антиколоністський характер. Селяни з Копаней масово вступали до лав махновців або діяли як місцеві повстанські загони. Восени 1919 року, коли махновці ліквідували німецький Selbstschutz, колонії навколо Копаней зазнали нищівних погромів. У Блюменталі та сусідніх хуторах відбувалися справжні бої: місцеві повстанці з Копаней разом із регулярними загонами Махна заходили в колонії, роззброювали й розстрілювали чоловіків, які брали участь у самообороні чи каральних акціях 1918 року, повністю грабували й палили майно, забирали коней та зерно.
Ці сутички випалили будь-яку можливість для подальшого добросусідства. Коли у 1920-х роках встановилася радянська влада, вона використала цю ворожнечу: бідняків із Копаней активно залучали до «комнезамів» для розкуркулення тих залишків німецьких родин Блюменталя, які пережили жахи 1919 року.
Остаточну крапку в історії Блюменталя поставили совєти в 1941 році, коли все німецьке населення було депортоване в Казахстан та на Урал. Всі німецькі назви населених пунктів були замінені на нейтральні або перекладені російською.
Власне, чому я про це згадую? Спостерігаючи за суперечками між поляками та українцями, здебільшого мовчки, я згадую цю історію із сумом і розумію, що історію не переписати. Можна лише зберегти пам’ять, якою б важкою вона не була
