15 червня 2026 року Reuters повідомив: арбітражний трибунал у Гаазі відхилив більшість українських вимог у справі проти Росії щодо Керченської протоки та Кримського мосту. Рішення було датоване 22 квітня, але оприлюднене 15 червня. Суд визнав, що Росія порушила окремі морські норми, бо не провела належні екологічні оцінки під час будівництва мосту, але більшість українських претензій щодо контролю РФ над протокою відхилив на процедурних підставах; репарацій Україні не присудили, а кожна сторона має сплатити власні витрати за десятирічний процес. Нормально..?
Це не “повна перемога Росії”, як уже кричить московська пропаганда. Суд не визнав Крим російським. Не визнав Азов російською власністю. Не сказав, що Москва має моральне або історичне право душити українське море. Але Росії цього й не треба. Їй достатньо іншого: більшість українських вимог не пройшла. Компенсацій нема. Демонтажу мосту нема. Великого юридичного удару по російському контролю над Керчю нема. Зате є рішення, яке Москва вже продає як “міжнародне підтвердження” своєї позиції.
І найгірше тут не рішення суду. Найгірше — що в російських руках знову був український підпис. 24 грудня 2003 року Україна й Росія підписали Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки. Документ утратив чинність лише 25 березня 2023 року — майже через двадцять років після підписання і вже після повномасштабного вторгнення.
У цьому договорі була закладена міна: Азовське море і Керченська протока були оформлені як “історично внутрішні води України і Російської Федерації”. На перший погляд — ніби симетрія. Ніби Україна нічого не віддала. Ніби дві держави рівно домовились про спільне користування. Насправді — юридичний туман. А в юридичному тумані імперія завжди бачить краще, бо сама його напускає.
Бо якщо протока не міжнародна в нормальному сенсі, якщо море “історично внутрішнє”, якщо розмежування має бути колись “за майбутньою угодою”, якщо військові кораблі третіх держав можуть проходити лише за згодою обох сторін, то Москва вже отримала головне: не море, а рамку. Не контроль, а майбутній аргумент. Не перемогу, а міну з відкладеним вибухом.
Тузла у 2003 році була не інцидентом. Це була перевірка. Москва почала будувати дамбу з Тамані в бік українського острова і подивилася, чи здатна Україна відповідати як морська держава. Київ відповів як адміністрація, що хоче погасити пожежу. Не стратегічно виграти, не закріпити непорушну українську морську юрисдикцію, не примусити Росію відступити з ясною фіксацією кордону, а “зняти напругу”. І за це “зняття напруги” ми заплатили формулою, яку Москва потім носила в кишені двадцять років.
Оце різниця між державою й територією.
Держава думає, як кожне слово договору виглядатиме через двадцять років у суді, на війні й на карті. Територія думає, як пережити завтрашній випуск новин. Держава розуміє, що з імперією не буває “спільного”. Територія вірить у “дружбу”, “співробітництво”, “мирне врегулювання” і “потім розмежуємо”.
Держава знає: усе, що не назване твоїм, ворог рано чи пізно назве своїм. Територія каже: “не перебільшуйте, це технічний компроміс”.
У 2014 році Росія захопила Крим. У 2016-му Україна почала арбітраж після того, як Москва почала будувати 19-кілометровий Кримський міст. Reuters писав, що міст став критично важливим для постачання Криму, а після повномасштабного вторгнення — і для військової логістики РФ. Україна доводила, що Росія хоче тримати Керченську протоку під одноосібним контролем; Антон Кориневич прямо сказав арбітрам: “Russia wants to take the Sea of Azov and Kerch Strait for itself”. Росія ж відповідала не мораллю, а процедурою: заявляла, що суд не має юрисдикції, а українські вимоги “groundless and hopeless”. Оце московська школа. Вони не намагаються бути правими. Вони намагаються зробити так, щоб суд не дійшов до правди.
І це спрацювало.
Міжнародний суд — не машина історичної справедливості. Суд не плаче над Маріуполем. Не дивиться на Азов очима українського болю. Не судить за інтуїцією очевидного. Він розбирає юрисдикцію, статті, компетенцію, докази, формули договорів, режими вод, межі повноважень. І якщо ти сам колись підписав формулу, яка створила ворогу простір для маневру, не дивуйся, що через двадцять років ця формула приходить у суд як ніж. Москва в 2003 році заклала рамку. У 2014-му захопила берег. У 2016-му почала будувати міст. У 2024-му в суді сказала: “не ваша юрисдикція”. У 2026-му отримала рішення, яке не дає їй правди, але дає їй пропагандистський трофей.
А Україна що?
Україна денонсувала договір лише законом від 24 лютого 2023 року. У самому законі написано: припинити дію договору у зв’язку з докорінною зміною обставин; чинності він набрав наступного дня після опублікування, а сторінка Верховної Ради фіксує набрання чинності 25 березня 2023 року.
Тобто Москва вже дев’ять років як окупувала Крим. Вже будувала міст. Уже душила Азов. Уже почала повномасштабну війну. А ми лише тоді прибрали договір, який із 2003 року лежав під нашим морським суверенітетом як іржавий вибуховий пристрій.
І тепер українці питають: як ми могли це програти? - Ось так.
Спочатку підписати сіру зону. Потім не розмежувати. Потім не денонсувати вчасно. Потім дозволити ворогу захопити фізичну реальність. Потім піти в суд, де ворог покаже старий папір і скаже: ви самі погодили особливий режим. І потім дивуватися, чому міжнародне право не робить за нас те, що українська держава мала зробити сама.
Ця історія не про поганих наших юристів та адвокатів, бо держава залишила їм договір 2003 року, окупацію Криму, міст у Керчі, запізнілу денонсацію і морську політику, яку десятиліттями сприймали як господарське питання, а не як фронт суверенітету. Україна поводилася не як морська держава. Україна поводилася як сухопутна адміністрація з портами. Азов, Керч, шельф, бурові, судноплавство, протока, канали, порти Маріуполя й Бердянська, морська археологія, екологія, навігація, присутність флоту — усе це мало бути однією доктриною національної безпеки. Натомість було набором окремих проблем, які вирішували “по ситуації”.
Це та сама логіка, яку я вже розбирав на інших прикладах: спочатку сусід нав’язує назву, статус, рамку, режим, “історичну особливість”, а потім із цього виростає політична вимога. Москва починала не з танків, а зі слів — “Малоросія”, “Новоросія”, “один народ”, “історична Росія”; спочатку чужа назва твоєї землі, потім чужа історія, карта, пам’ять, моральна юрисдикція, порядок денний, а вже потім політична вимога.
Не можна залишати “на майбутню угоду” кордони, протоки, моря, статуси територій, мовні режими, школи, громади, історичні назви, “традиційні зони”, “особливі права”, “спільне користування”! Бо все, що українська влада залишає “на потім”, потім приходить забирати хтось інший.
Не можна дозволяти Будапешту перетворювати права меншини на екстериторіальний режим.
Не можна дозволяти Варшаві називати Галичину чужою історичною назвою.
Не можна дозволяти Брюсселю продавати “процес” замість результату.
Не можна дозволяти власній владі купувати сьогоднішню тишу майбутнім суверенітетом.
Бо так програють не суди. Так програють держави.
Московити домоглися цього не одним рішенням у Гаазі. Вони домоглися цього довгою дисципліною імперського хижака. Вони побачили слабкість у 2003-му. Витиснули договір. Дочекалися моменту. Захопили територію. Побудували міст. Змінили реальність. Затягнули процес. Ударили по юрисдикції. І отримали рішення, яке тепер можна продавати своєму населенню й частині світу як “перемогу”.
А Україна має нарешті перестати вдавати, що державність — це прапор, гімн і заява МЗС. Державність — це коли ти розумієш: імперія ніколи не погоджується на “спільне” як на рівність. Вона погоджується на “спільне” як на проміжний етап перед захопленням.
Отже, у 2003 році Україна купила тишу, а 2026-му ми отримали рахунок. І цей рахунок оплачено не лише юридичними витратами. Його оплачено Азовом, Керчю, Маріуполем, Бердянськом, шельфом, буровими, мостом, блокадою, втраченою морською суб’єктністю і черговим доказом, що ворог пам’ятає наші слабкі підписи краще, ніж ми пам’ятаємо власні державні інтереси.
