Деякі роздуми на основі інтерв'ю Володимира В'ятровича Акіму Галімову
Поляки заявляють про геноцид їх пращурів українцями, з їх точки зору існує лише одна історична реальність: українці - вбивці, тоді як поляки - жертви. І ніяк інакше.
І тут я вбачаю таку нашу від них відмінність:
Ми про Волинську трагедію кажемо "так. Ми визнаємо. Але..." - і просимо розглянути всі історичні аспекти цієї історії. Поляки ж мають однобоку позицію. Під цю позицію вишукуються документи начебто з допитів, яких (допитів) насправді ніколи не існувало. Постійно збільшуються цифри поселень, які начебто були атаковані силами УПА - спочатку це було -надцять, потім кілька десятків, потім 160 штук. Цифри не підтверджені, або підтверджені начебто якимись опитуваннями, згадками поляків, тобто теорія без доведених фактів. І шкода, що на такі цифри посилається навіть Тімоті Снайдер.
Наші архіви справді були закриті росіянами (тоді совком). Нам написали сценарій, де ми винні, і що з одного боку, що з другого тиснули на нас, щоб ми це визнали. Тому так довго було вкорінене це "Бандера поганий", всередині України, бо за неможливістю для нас відкрито вивчити, озвучити нашу власну історію з позиції наших власних інтересів, як держави - ми йшли з почуттям провини перед іншими, але зрештою ставали винними виключно перед своєю державою. В чому? В тому, що не визнавали, по причині незнання, її право на захист від будь-кого.
Проблема і росіян, і поляків, на мій погляд, в тому, що вони нездатністю бачити власну історію без ілюзій показують свою незрілість, як нації. Щодо Польщі - так, вона пішла далі від нас економічно й політично. Але ж віддаленість від росії теж зіграла тут свою роль, чи не так? Чим ти далі - тим довше логістично дотягнутися до тебе щупальцям агресора. Визнання того, що в твоїй історії були не тільки злочинні дії когось, але й твої власні - це ознака дорослості. Але ж вони не визнають. І через це застрягли на місці в певних питаннях.
В'ятрович розповідає, що на території Польщі є пам'ятники, в яіких є вказівка на території - і тоді моя думка така: то за чим насправді сумують поляки? За життями пращурів, або за територіями, які хотіли "застовбити" за собою? Така ж позиція і росіян щодо нас. Але тоді туга за втраченими територіями, які "завжди були нашими" - це підсвідоме невизнання нас, як окремої держави.
Тобто ядро, колиска нашої ідентичності - є. Київ. Киїівська Русь. Мова є. Культура, традиції - є. А права на незалежність і території - немає?
Немає, тому що хтось, хто не може подорослішати в питанні ілюзій щодо власної історії, досі не перегорнув цю сторінку й не навчився враховувати весь контекст, а не тільки те, що вихватило їх ображене его.
Я не згодна грати в чужі ігри, в яких нам написаний сценарій - що ми мусимо робити, а що - ні. Що колись тут панували і поляки, і росіяни, але ми мусимо надалі жити з усвідомленням своєї меншовартості, щоб їх не ображало наше бажання мати власне бачення свого шляху. Ознака нашої дорослості є хоча б в питанні Волинської трагедії - це наше визнання, що це сталося. Ознака їх зупинки в розвитку - це невизнання власних історичних помилок. Я не уявляю, що б ми диктували іншим державам, кого їм шанувати, навіть якби стали сильнішими й розвинутішими, бо це справа не сили - це справа порядності.
І тоді, на мій погляд, де б ми були, і якими б ми стали, яке б місце зараз займали на політичній арені світу, якби нас не розривали насильно по лінії Дніпра, і не писали нам чужі сценарії, з яких ми тепер мусимо вириватится з такими зусиллями?
Напевно, могли б стати провідною державою, бо якщо не стали - це питання об'єктивно не тільки до нас, але й до агресорів та бажаючих втримати наші території за собою, а нас - як безкоштовний до них придаток
