Криваві майже весь час, бо надто бажані сусідам. І надто небажані ми, люди, на цих землях, що нас знищують, як наче ми не маємо тіла, мозку, характеру, мрій, потенціалу, всіх тих ознак, за якими ми відрізняємося від каміння. Каміння можна відкинути в провалля - як і, виходить, українців.
Зло, на мій погляд, тому зло - що несамодостатнє. Йому обов'язково треба живитися чимось. Скоюючи перші вбивства, воно наче намацує грунт поперед собою, щоб ступити далі. І ще далі. Але йому треба виправдати себе. Тоді йдуть потоки виправдань: "оні бы самі на нас напалі!", "оні нацисты, националісты!!", "она всєгда такімі былі!!!"
Їм треба знелюднити нас, аби легше було вбивати. Проте якщо в Другу Світову можна було прикриватися відсутністю інтернету, закривати архіви, переписувати історію - то сьогодні це дріб'язкові спроби закрити кришку над власним тазом. Над світом - не вийде. Якщо є VPN і можливість виїхати в Європу - значить, справа в небажанні усвідомити власне зло. А не в неможливості такого.
Вбиті родини в багатоповерхівках, знищені знедолені втікачі з окупованих території, дронами; діти-сироти; крики про допомогу, що розривають темряву міст і містечок, часто тваринні, від жаху, що це можливо в роки розвитку, інтелекту, досягнень, польотів у космос, винаходів тощо - ось яке життя на кривавих землях.
Масштаб біди, яка охопила Україну, настільки великий, що людський мозок не встигає запам'ятовувати кожну трагедію. Кожну родину. Кожне місто, яке тоне в крові. Трагедій було стільки, що вони накладаються одна на одну, зливаються в одну суцільну рану, що кровоточить.
Ми настільки не бажані на своїх власних землях сусідам, що маємо усвідомити, що важливі тільки самим собі. Можливо, це дасть нам поштовх далі йти по життю іншими. Тим, хто виживе
