Це коли релігія є ширмою, втечею від реальності і реальних життєвих проблем:
- чули тривогу?
- а як же ж.
- не спускалися?
- ні, хрестилася.
Моя бабуся колись розповідала й таку історію: дуже набожна жіночка, яка весь вільний час проводила в церкві, не викликала своїй доньці швидку, бо тільки молилася й хрестилася. Донька померла.
Віра не має відбирати критичне мислення. І не має бути втечею від потреби робити реальні, конкретні речі. Духовний байпас - це метод прикриття власної бездіяльності, або невирішених травм, болючих емоцій духовними ідеями, догмами, медитаціями.
Та куди далеко ходити - я постійно стикаюся з людьми, які кажуть про всепрощення, про "значить так потрібно Богу", вважають себе високодуховними, вони вперто святкують те російське різдво, але це все витісняє в них потребу узгоджувати віру з діями, з вчинками, з усвідомленнями. Віра ж не вимагає скласти лапки й чекати смерті, чи я помиляюсь?
Допис про перекладання наслідків своєї бездіяльності на те, в що ти віриш. Особливо коли війна.
