Моя улюблена Петрівка горіла.
Дивлюся на фотографії ДСНС: чорні каркаси павільйонів, вода під ногами пожежників, помаранчеве світло всередині ще не вигорілих рядів, а на землі — книги. Розкриті, обгорілі, залиті водою. У цих кадрах є щось настільки символічне, що будь-яка метафора здається майже зайвою. Книжковий ринок у вогні. Орвелл пояснив нам, навіщо тоталітарній системі переписувати минуле. Бредбері — навіщо їй палити книги. В обох випадках ідеться про одне: влада над людиною стає повною лише тоді, коли отримує владу над її пам’яттю.
Для мене Петрівка ніколи не була просто ринком. Я ходив туди по книги ще зі школи. Потім студентом. Потім уже дорослим, коли з’явилися великі книгарні, інтернет-магазини, електронні бібліотеки і можливість за кілька хвилин замовити майже будь-яку новинку. І все одно їхав на Петрівку. Бо туди їхали не лише по те, що знаєш. Туди їхали шукати.
Іноді я знав автора, але не пам’ятав назви. Іноді знав тему і приблизний рік. А іноді взагалі не знав, яка саме книга мені потрібна, поки не бачив її на полиці. Продавці там були окремою породою людей. Можна було описати книжку двома реченнями, а у відповідь почути: «У мене немає. Підіть у той ряд, третій контейнер ліворуч, у нього щось таке було». Це була пошукова система до пошукових систем — тільки замість алгоритмів там працювала людська пам’ять.
За десятиліття на Петрівці утворився дивовижний фонд, якого, на моє переконання, немає в жодній окремій бібліотеці Києва. І найбільший парадокс полягає саме в тому, що такий фонд якраз мав би бути в бібліотеці.
Туди стікалися приватні бібліотеки кількох поколінь міста. Помирала людина — професор, лікар, інженер, військовий, архітектор, викладач, науковець — і тисячі книг, які вона збирала сорок чи п’ятдесят років, починали нове життя. Частина переходила дітям, частина розходилася знайомим, частина опинялася у букіністів. Так на Петрівці накопичувалися старі монографії, атласи, медичні й технічні довідники, енциклопедії, карти, мемуари, малотиражні збірники, каталоги, книги давно ліквідованих видавництв та інститутів, видання, які вже ніхто ніколи не перевидасть.
У деяких були екслібриси. У деяких — прізвище власника на першій сторінці. Підкреслення олівцем, нотатки на полях, вкладена фотографія, лист, газетна вирізка. І книга раптом переставала бути просто примірником тиражу. Вона ставала фрагментом чужого життя.
Саме тому Петрівка була більше схожа не на базар, а на стихійний архів Києва. Бібліотеку без директора, депозитарій без державного бюджету, каталог, значна частина якого існувала в головах продавців. Держава цього фонду не створювала, не описувала і майже не помічала. Він виник сам — як осад інтелектуального життя великого міста.
І ми навіть не знаємо, що саме тепер згоріло.
Можна порахувати павільйони. Визначити площу пожежі. Оцінити металеві конструкції, товарні залишки, збитки підприємців. Але як порахувати стару монографію, яка не перевидавалася шістдесят років і не була оцифрована? Книгу, про існування якої знав один продавець і кілька фахівців? Архів, що випадково опинився між коробками? Для ринку такий примірник міг коштувати сто гривень. Для історії — виявитися безцінним.
Книга взагалі є дуже дивним винаходом людства. Фізично це надзвичайно крихкий предмет: папір легко намокає, гниє і горить. Але метафізично книга — одна з найефективніших технологій боротьби зі смертю. Людина може померти двісті років тому і продовжувати розмовляти зі мною сьогодні. Держава може зникнути, будинок, у якому вона жила, знесуть, її голос ніхто не записав, але думка залишається і переходить через покоління.
У цьому сенсі бібліотеки є зовнішньою пам’яттю цивілізації. Ми винесли частину людської свідомості за межі окремого мозку і навчилися передавати її тим, кого ніколи не побачимо. Автор пише для читача, який, можливо, ще не народився. Мертві отримують можливість говорити з ненародженими.
Саме тому образ спаленої книги завжди викликає майже фізичний жах. Горить не просто папір. Горить канал передачі пам’яті.
І саме тут для українців починається вже не літературна метафора, а наша власна історія. Українські книги століттями не лише палили. Їх забороняли друкувати, забороняли ввозити, вилучали з освіти, нищили тиражі, переслідували авторів, а саму українську мову намагалися залишити мовою побуту — такою, якою можна поговорити вдома, але не можна повноцінно описувати світ.
А тепер про основну мету удару по книжковому ринку. Поки народ не має власної складної мови науки, історії, права, філософії, медицини, політики, він змушений пояснювати себе поняттями, які створив хтось інший. Але щойно він починає сам писати свою історію, складати словники, створювати університетську термінологію, видавати енциклопедії й сперечатися про власне минуле — виникає автономна система мислення. А разом із нею виникає найнебезпечніше для імперії питання: якщо ми здатні самі пояснити, хто ми, навіщо нам хтось, хто пояснює це замість нас?
Саме тому це націоцид. Народ можна залишити біологічно живим і водночас поступово позбавляти механізмів культурного відтворення. Забрати мову з освіти. Переписати історію. Знищити архів. Вивезти дітей. Зламати університет. Винищити інтелігенцію. Перейменувати простір. Перетворити власне минуле народу на провінційний додаток до історії імперії.
Люди залишаться. Але через кілька поколінь вони можуть уже не пам’ятати, ким були.
У цьому і є метафізика націоциду: розірвати зв’язок між поколіннями так, щоб народ утратив здатність відтворювати самого себе в часі.
Тому Петрівка для мене особливо важлива ще й через свою неохайну історичну всеїдність. Там поруч могли лежати радянський підручник історії України, книга про Голодомор, старий імперський атлас і перевидання автора, якого колись забороняли. І саме так, мабуть, повинна виглядати доросла пам’ять. Не стерильна полиця з правильно підібраними книгами, а можливість покласти поруч різні версії минулого й самому побачити, де тобі брехали.
Деколонізація не повинна означати амнезію. Навпаки. Імперський текст теж треба іноді зберігати — як речовий доказ того, якими словами імперія описувала нас і себе. Знищивши всі сліди брехні, ми через покоління можемо вже не пояснити дітям, як ця брехня працювала.
Петрівка все це зберігала без жодної великої культурної концепції. Просто тому, що хтось колись приніс туди стару книгу, а хтось інший не дозволив їй піти в макулатуру.
А тоді, коли після пожежі вже ніхто не питає, яка книга тут була. 3 ракети в ятки. Цього разу - історію закінчено.
