Гійом Левассер де Боплан, французький військовий інженер і картограф, який понад сімнадцять років провів на українських теренах у XVII столітті, залишив у своїй праці «Опис України» детальні спостереження за військовою тактикою та побутом народів, з якими доводилося мати справу. Одним із найяскравіших епізодів його опису стали дивовижна витривалість та непримхливість кримськотатарського війська під час переправ через глибинні річки.
За спостереженнями Боплана, татарська кіннота володіла унікальною методикою подолання водних перешкод, яка дозволяла їм рухатися степом із приголомшливою швидкістю, не витрачаючи часу на побудову мостів, мостів чи пошук бродів. Коли татарський загін підходив до широкої та глибокої річки, воїни ділилися на групи й швидко готувалися до форсування. Кожен вершник роздягався, а весь свій одяг, зброю та спорядження щільно зв'язував у сухий клубок чи в'юки, які прикріплював до спеціально виплетеного з лози або очерету плотика чи зв'язував із сідлом, аби не намочити порох і луки.
Найцікавіше починалося безпосередньо у воді. Воїн заходив у річку поруч зі своїм конем і під час плавання міцно вхоплювався однією або двома руками за кінський хвіст, або ж тримався за гриву чи сідло. Кінь, будучи природно вправним плавцем, гріб уперед, тягнучи за собою у воді господарську поклажу та самого вершника. Людина при цьому мінімально витрачала власні сили, лише підтримуючи напрямок руху й допомагаючи тварині орієнтуватися в течії.
Цей спосіб переправи робив татарську кінноту надзвичайно маневреною та раптовою. У той час як європейські чи польські війська були змушені везти із собою громіздкі понтони, шукати обхідні шляхи або чекати спаду води, татари могли подолати навіть найширші річкові перешкоди буквально за лічені хвилини. Боплан підкреслював, що саме ця суміш невибагливості, природної кмітливості та особливого зв'язку вершника зі своїм конем робила татарські набіги такими стрімкими й небезпечними для тогочасних прикордонних земель.
