НАБУ і САП викрили злочинну організацію на чолі з керівником одного з підрозділів Офісу Генерального прокурора, яка системно одержувала хабарі від шахрайських кол-центрів та відмивала отримані кошти.
4 вересня детективи НАБУ прийшли до Офісу генерального прокурора в межах операції з майже літературною назвою «Карфаген», перші фотографії виглядали як черговий епізод нескінченного українського серіалу про силовиків, які обшукують інших силовиків. Але вже за добу стало зрозуміло, що цього разу сюжет значно цікавіший за звичну історію про прокурора, котрий не зміг пояснити походження квартири, автомобіля або пачки доларів у шухляді. НАБУ і САП заявили про викриття злочинної організації, яку, за версією слідства, створив і очолив посадовець центрального апарату прокуратури; йшлося про системний захист шахрайських кол-центрів, легалізацію доходів, використання близьких людей для приховування активів і, що значно важливіше, про використання самої правоохоронної системи як інструмента цього бізнесу. На оприлюднених записах з’явилися персонажі з псевдонімами «Канцлер», «Муза», «Камрад», «Флеш» і «Шеф», але за цією трохи комічною конспірацією проступила картина, в якій смішного вже майже нічого не залишалося: кадрові призначення, контакти в прокуратурі та податковій, можливість впливати на правоохоронні рішення і фактичне розділення незаконного ринку на тих, кого треба переслідувати, і тих, кому можна забезпечити спокій.
Напевно, вже варто перестати називати «Карфаген» черговою корупційною справою. Українська корупція давно стала настільки буденною, що суспільство виробило до неї майже фізіологічну толерантність. Нас уже важко здивувати чиновником, майно якого не корелює із зарплатою, прокурором із будинком на родичці або депутатом, у якого чергові мільйони виявилися «позикою знайомого». Але «Карфаген», якщо фактична картина НАБУ витримає перевірку в суді, описує інший рівень патології. Це не ситуація, коли злочинець приходить до державного службовця і купує його мовчання; це модель, за якої сама державна функція стає елементом комерційної пропозиції. Правоохоронний ресурс можна використати, щоб створити проблеми конкуренту, припинити розслідування, забезпечити «своєму» бізнесу передбачуваність або просто правильно розставити людей у системі. Прокуратура в такій конструкції вже не тільки інституція, яку корумпують ззовні. Вона ризикує перетворитися на частину інфраструктури ринку, який мала б знищувати.
З оприлюднених НАБУ матеріалів випливає саме така логіка. Фігурант, названий «Канцлером», за версією слідства, використовував своє становище не лише для отримання грошей від шахрайських кол-центрів, а й для розширення кадрового впливу, просування лояльних людей і контролю над тим, як правоохоронна машина поводитиметься з певними суб’єктами. Медіа ідентифікують «Канцлера» як Сергія Кропиву, який пройшов шлях від кіберполіції до керівної роботи в центральній прокуратурі та Одеській обласній військовій адміністрації. Окремий інтерес становить не навіть його прізвище, а сама біографія державного менеджера, який роками перебував саме в тих сегментах системи, де сходяться кіберзлочинність, прокуратура, регіональна виконавча влада та економічні інтереси. У 2022 році, коли Ірина Венедіктова реорганізувала структуру ОГП і створила новий департамент, що мав займатися економічними злочинами та кібербезпекою, Кропива очолив його без конкурсу; «Українська правда» тоді окремо звертала увагу на його попередню роботу в кіберполіції та кадровий контекст цього призначення. Саме тому теперішня фабула виглядає настільки гротескно: людина, яку держава ставила боротися з кіберзлочинністю, опиняється в центрі підозр щодо захисту бізнесу, побудованого на кіберзлочинності.
Деталі плівок додають цій історії ще один поверх. НАБУ говорить про «Шефа» - людину, в інтересах якої, за версією слідства, працював «Канцлер» і від якої він отримував не лише повноваження, а й відчуття безкарності. На записах звучить звернення «Андрійович», а також інформація про те, що ця людина раніше очолювала Державну податкову службу. Українські медіа закономірно звернули увагу, що обидві характеристики збігаються з біографією чинного генерального прокурора Руслана Андрійовича Кравченка, який перед призначенням в ОГП очолював ДПС. Проте саме тут треба провести межу, яку політична публіцистика часто воліє не помічати: НАБУ поки не назвало Кравченка «Шефом», підозри йому в цій справі не оголошено, а збіг біографічних ознак залишається підставою для журналістського питання, але не судового висновку.
І все ж навіть без цієї ідентифікації «Карфаген» уже має політичний зміст, який виходить далеко за межі персональної долі Кропиви. Бо приблизно рік тому українська влада зробила спробу радикально змінити баланс усередині антикорупційної системи. 22 липня 2025 року НАБУ і САП публічно заявили, що поправки до законопроєкту №12414 фактично ліквідують їхню незалежність і підпорядковують антикорупційне слідство генеральному прокурору. Йому надавали доступ до справ НАБУ, право давати детективам обов’язкові вказівки, впливати на підслідність і отримувати інші критичні інструменти контролю. Закон був ухвалений, політична реакція в країні та за кордоном виявилася настільки різкою, що владі довелося відновлювати гарантії незалежності антикорупційних органів. Через рік саме ці органи заходять у центральну прокуратуру й описують злочинну організацію, що, за їхньою версією, діяла всередині системи, якій держава ще зовсім недавно намагалася передати набагато більший контроль над НАБУ та САП. Тут не потрібна конспірологія. Достатньо календаря.
Якби «Карфаген» існував у вакуумі, цю історію можна було б пояснити тяжким, але локальним кадровим провалом. У великій бюрократичній системі неминуче з’являються злочинці, і сам факт їхнього викриття навіть може свідчити про здатність держави до самоочищення. Проблема полягає в іншому: протягом останнього року НАБУ і САП послідовно відкривають справи, в яких різні організовані злочинні групи, різні фінансові потоки і різні державні інституції починають не просто існувати поруч, а перетинатися. Саме цей повторюваний малюнок і робить «Карфаген» політично небезпечним для системи Зеленського.
Операція «Мідас» стала першим великим сигналом. НАБУ описало високорівневу злочинну організацію, яка, за версією слідства, отримала системний неформальний вплив на стратегічне державне підприємство «Енергоатом». Контрагентам виставляли так званий «шлагбаум» — необхідність віддавати 10–15 відсотків від вартості контрактів за можливість отримати оплату або просто не втратити статус постачальника; через окремий бек-офіс, де велася чорна бухгалтерія та організовувалося відмивання коштів, за час документування пройшло близько 100 мільйонів доларів. Це вже не історія про директора, який узяв відкат за одну закупівлю. Це опис паралельного управління державним активом: формально існує менеджмент компанії, офіційні процедури, контракти і нагляд, а фактичні фінансові рішення, за версією слідства, можуть залежати від людей без державних посад.
Політична токсичність «Мідаса» для Банкової полягала в особі Тимура Міндіча, давнього бізнесового партнера й людини з близького приватного кола Зеленського, якого медіа ідентифікували серед ключових фігурантів справи. Сам факт багаторічної близькості до президента, зрозуміло, не є доказом співучасті самого президента і взагалі не замінює кримінального доказування. Але для політичного аналізу ця обставина має значення, бо персоналізована система влади завжди несе особливий ризик: коли доступ до президента стає одним із найдефіцитніших ресурсів країни, люди, які цей доступ мають, автоматично набувають неформальної ваги далеко за межами своїх офіційних статусів. Саме тому питання про Міндіча ніколи не було лише питанням «чи крав друг президента». Воно було питанням про те, наскільки далеко приватне президентське коло могло заходити в державну економіку і чи існували інституційні бар’єри, здатні зупиняти цей вплив.
Потім з’явилася «Династія», і відмовлятися бачити зв’язки стало важче. НАБУ і САП повідомили про легалізацію понад 460 мільйонів гривень через будівництво елітного комплексу в Козині. Серед підозрюваних Бюро назвало колишнього керівника Офісу президента, колишнього віцепрем’єра і бізнесмена, якого саме НАБУ визначає як одного з керівників злочинної організації, раніше викритої в межах «Мідаса». Тобто тут уже не журналісти штучно складають два гучні кейси в одну теорію. Їх поєднує саме слідство: людина з керівного ядра однієї злочинної організації виникає в іншій справі про сотні мільйонів легалізованих коштів поряд із колишнім очільником президентської адміністрації.
Після цього НАБУ оприлюднило матеріали операцій «Форест Гамп» і «Феміда», де масштаб уже майже не залишав простору для побутового пояснення про кількох чиновників, які не встояли перед спокусою. За даними Бюро, злочинна організація діяла за участі високопосадовців Офісу президента, намагалася захоплювати підприємства й дорогу київську нерухомість, використовувала втручання в інформаційні системи Міністерства юстиції, підроблені судові рішення та документи про право власності, а окремі її учасники навіть готували викрадення людини заради контролю над бізнесом. Два підприємства з активами на 248 мільйонів гривень, нерухомість у центрі столиці на понад пів мільярда, ще одна спроба заволодіти майном більш ніж на 207 мільйонів — це вже не середовище дрібних хабарників.
Але найважливішою в «Форест Гампі» виявилася навіть не вартість майна. НАБУ встановило, що учасники організації разом із представниками державного банку організували легалізацію 150 мільйонів гривень готівки через рахунки підставних компаній. Ці гроші мали піти на заставу за одного з учасників іншої злочинної організації — тієї самої справи «Мідас». Це вже дуже важлива зміна якості доказової картини: ми більше не просто маємо кілька паралельних корупційних історій у різних державних установах. Принаймні між окремими їхніми учасниками слідство фіксує прямий фінансовий міст. Одне кримінальне середовище допомагає іншому, державний банківський контур використовується для легалізації грошей, а люди з президентської адміністрації фігурують у справі про захоплення активів.
Саме тут термін «організована злочинність» перестає бути журналістською метафорою. Його вже використовує саме НАБУ щодо окремих груп. Інше питання — чи становлять усі ці групи одну організацію. На сьогодні доказів такого висновку немає, і називати все це єдиним «ОЗУ Зеленського» було б не тільки юридично безвідповідально, а й аналітично примітивно. Сучасне захоплення держави рідко виглядає як сицилійський клан із одним босом, сімейною радою і бухгалтерською книгою в підвалі. Воно значно більше схоже на мережу взаємних доступів: один учасник може контролювати фінансові потоки, інший — кадрові рішення, третій — правоохоронний ресурс, четвертий — державне підприємство, п’ятий — реєстраційні дії або судовий контур. Ці групи можуть конкурувати, співпрацювати, перетинатися персонально або фінансово і навіть не мати єдиного центру управління. Для держави результат від цього не стає менш небезпечним.
У кримінології та політичній економії існує значно точніше поняття — state capture, захоплення держави. Воно описує ситуацію, коли приватний інтерес уже не обмежується купівлею окремого рішення, а отримує можливість впливати на самі правила, призначення, інституції й канали державного примусу. Звичайний корупціонер платить чиновнику, щоб обійти закон. У захопленій державі потрібний чиновник уже сидить у потрібному кабінеті. Звичайний злочинець боїться прокуратури. У захопленій державній функції він намагається домовитися про те, кого прокуратура сьогодні переслідуватиме. Звичайний рейдер підробляє документ. Тут, за версією НАБУ, виникає можливість заходити через реєстри, посадовців, судові механізми й державні банки. Саме так різниця між корупцією та синдикатною моделлю стає не стилістичною, а структурною.
Якщо скласти поруч «Мідас», «Династію», «Форест Гамп», «Феміду» і тепер «Карфаген», виходить дуже неприємна карта. На одному її боці — стратегічна атомна енергетика і десятки мільйонів доларів чорних фінансових потоків. На іншому — колишній керівник Офісу президента і справа про легалізацію сотень мільйонів. Далі — чинні високопосадовці президентської адміністрації, Мін’юст, державний банк, рейдерські захоплення і спроби використовувати інформаційні системи держави. Тепер до карти додаються центральна прокуратура, податкова, регіональна влада й кримінальний ринок кол-центрів. Ці справи не доводять існування одного штабу, де хтось щоранку розподіляє між членами «синдикату» атомну енергетику, прокуратуру й нерухомість Києва. Але вони ставлять значно серйозніше питання: чому в настільки різних злочинних сюжетах раз по раз з’являються ті самі типи державних ресурсів — політичний доступ, кадрові рішення, силовий захист, державні підприємства, реєстри, банки і люди з верхніх поверхів владної вертикалі?
Це питання безпосередньо веде до Зеленського, але зовсім не в тому дешевому сенсі, в якому його часто ставить політична опозиція. Публічних доказів, що президент керував будь-якою з описаних НАБУ злочинних організацій або особисто отримував від них злочинний дохід, немає. Стверджувати протилежне означало б підмінити розслідування пропагандою. Проблема Зеленського інша — і політично вона навіть серйозніша. Він є архітектором надзвичайно персоналізованої системи влади, яка після 2019 року послідовно концентрувала кадрові та політичні рішення навколо президента й Офісу президента. Саме Банкова визначала ключові призначення, контролювала парламентську монобільшість, впливала на склад уряду, призначала голів ОВА, формувала керівництво правоохоронних органів і перетворила технічну президентську адміністрацію на фактичний політичний центр країни.
Централізація має одну неприємну властивість, яку політики зазвичай згадують надто пізно: вона централізує не тільки владу, а й відповідальність. Коли українська дипломатія досягає результату, Банкова подає це як успіх Зеленського; коли Верховна Рада дисципліновано голосує за президентську ініціативу, це називають ефективністю президентської вертикалі; коли змінюється урядовець, призначається прокурор чи формується нова управлінська конструкція, політичний центр не заперечує власного авторства. Але якщо з тієї самої вертикалі один за одним починають випадати фігуранти справ про злочинні організації, не можна раптом перейти до теорії автономних частинок і пояснювати, що кожен друг, підлеглий, високопосадовець і призначенець жив абсолютно незалежним життям. Президент не несе автоматичної кримінальної відповідальності за злочини людей, які працювали поруч із ним. Він не може уникнути політичної відповідальності за систему, яка цих людей відбирала, піднімала й наділяла владою.
Це особливо важливо в умовах нинішньої кризи політичної легітимності. Юридично Зеленський продовжує виконувати президентські повноваження відповідно до конституційної моделі безперервності влади в умовах, коли вибори під час воєнного стану не проводяться. Тому формула про «нелегітимного президента» є надто грубою і дозволяє Банковій легко відбиватися від суті проблеми. Набагато складніше відповісти на інше: як має поводитися влада, чий електоральний мандат об’єктивно не може бути оновлений через війну? Логічна відповідь — вона повинна компенсувати відсутність виборчого циклу максимальною прозорістю, институційною стриманістю, незалежністю контролюючих органів і мінімальною терпимістю до приватизації державних функцій. Українська влада у 2025 році спробувала зробити протилежне — суттєво обмежити незалежність НАБУ і САП, тобто саме тих інституцій, які тепер одна за одною розкривають кримінальні історії в безпосередній близькості до верхівки держави.
Саме тому «Карфаген» може виявитися важливішим за конкретний вирок у конкретній справі. Він змінює оптику. До «Мідаса» ще можна було говорити про давнього друга президента, який, можливо, використовував особисті зв’язки у власних інтересах. Після «Династії» довелося пояснювати появу колишнього керівника Офісу президента в справі про сотні мільйонів. Після «Форест Гампа» та «Феміди» виникли високопосадовці чинного ОП, державний банк, Мін’юст, рейдерство і прямий фінансовий зв’язок із «Мідасом». Тепер «Карфаген» ставить питання про саму прокуратуру — інституцію, яка за визначенням повинна бути одним із бар’єрів між організованою злочинністю і державою.
У цьому сенсі найбільш руйнівною для Банкової може стати не навіть якась майбутня сенсаційна плівка, а накопичення банального фактажу. Авторитаризовані та кланові системи рідко падають від одного викриття; вони починають руйнуватися тоді, коли суспільство перестає вірити в пояснення про «окремих негідників». Один випадок можна назвати кадровою помилкою, другий — збігом, третій — особистою жадібністю. На десятому випадку виникає статистика. А статистика ставить питання вже не про мораль конкретної людини, а про властивості середовища, яке раз по раз виробляє однаковий результат.
Отже, йдеться про модель, за якої політична лояльність, приватні зв’язки та неформальний доступ до центру влади можуть набувати більшої практичної ваги, ніж формальна компетенція й інституційна автономія. У такій системі державні установи залишаються на місці, закони продовжують діяти, чиновники підписують документи, парламент голосує, суди виносять рішення, а прокуратура реєструє провадження. Але всередині цієї офіційної архітектури виникає паралельна — мережа людей, які знають, кому подзвонити, кого призначити, де пришвидшити процес, де його загальмувати, кого не побачити і кого, навпаки, побачити дуже вчасно.
Українці добре знають цю систему ще з попередніх політичних епох. Зеленський переміг у 2019 році значною мірою тому, що пообіцяв її зламати. Його головна політична трагедія може полягати в тому, що після семи років президентства саме ця система виявиться його найстійкішою спадщиною — тільки більш централізованою, технологічною і прикритою лексикою цифрової держави, реформ і воєнної необхідності. Пострадянський «смотрящий» не зник. Він навчився працювати з Telegram, криптовалютою, державним реєстром, міжнародною компанією і презентацією англійською мовою.
Тому головне питання «Карфагена» сьогодні полягає не в тому, чи сяде «Канцлер» і хто саме ховався під псевдонімом «Шеф». Це важливо для конкретного кримінального провадження, але для країни питання ширше. Якщо слідство вже документує одну злочинну організацію в стратегічній енергетиці, другу — в оточенні елітного будівництва, третю — у сфері рейдерства за участі високопосадовців президентської адміністрації, а четверту — в центральній прокуратурі, причому між деякими з них уже встановлені персональні або фінансові зв’язки, то наступним предметом розслідування повинні стати не тільки виконавці. Треба досліджувати механізми, які забезпечували їм доступ до держави: хто рекомендував, хто призначав, хто наділяв повноваженнями, хто створював законодавчі винятки, хто забезпечував політичну недоторканність і хто отримував результат від того, що конкретна людина опинялася в конкретному кабінеті.
Бо саме в цьому місці проходить межа між боротьбою з корупцією і демонтажем захопленої держави. Посадити одного прокурора нескладно. Звільнити одного чиновника ще простіше. Президент може наступного ранку записати відео про очищення системи й оголосити чергове кадрове перезавантаження. Але якщо після відставки одного прізвища сама машина продовжує відтворювати тих самих посередників, неформальні каси, кадрові квоти і приватний доступ до державної функції, нічого принципово не змінюється. Синдикат переживає своїх членів саме тому, що його головний актив — не конкретна людина, а спосіб організації влади.
У цьому й полягає значення назви «Карфаген». Карфаген, який справді потрібно зруйнувати, — не українська держава, не президентська інституція і навіть не конкретна політична команда. Це модель, у якій держава стає трофеєм переможців виборів, а посади — точками монетизації політичної близькості; модель, де правоохоронна вертикаль може перетворитися на ринок захисту, державне підприємство — на касовий апарат, реєстр — на інструмент рейдерства, а доступ до президентського центру — на найцінніший нематеріальний актив країни.
Тому для Зеленського ця історія є екзистенційною, навіть якщо його прізвище ніколи не з’явиться в жодній підозрі. Політик може сказати, що не знав про справи давнього друга. Може сказати, що не контролював колишнього керівника свого Офісу, не знав про поведінку конкретного прокурора, не мав інформації про неформальний вплив на державне підприємство і не міг передбачити, що люди, яким довіряла його вертикаль, опиняться у справах НАБУ. Кожне таке пояснення окремо може бути правдивим. Але разом вони породжують питання, від якого вже важче відмахнутися.
Якщо президент справді нічого цього не знав, то що саме контролювала одна з найбільш централізованих президентських систем у сучасній історії України?
А якщо знав, питання стає зовсім іншим.
Між цими двома варіантами сьогодні й звужується політичний простір Банкової. «Карфаген» лише зробив його ще трохи тіснішим. «Карфаген» важливий не тим, кого посадять.
Якщо узурпована злочинної владою держава починає використовувати свої прокуратури, банки, реєстри, підприємства й політичні кабінети як центри приватних мереж, ми вже сперечаємося не про рівень корупції. Ми сперечаємося про тип держави, в якій житимемо після війни
