Безпосереднє сусідство татар із запорізькими козаками змушувало тих і інших вступати у ті чи інші стосунки одні з одними. На початку політичного життя кримських татар ворожнечі між мусульманами й християнами ще не було.
Кримчаки спочатку жили мирно: виснаживши свої сили внутрішньою боротьбою, вони прагнули тільки спокою і не бачили іншого ідеалу щасливого життя, окрім мирного скотарства. В цей період татари навіть зблизилися зі слов’янами литовсько-руського князівства, польського королівства й молдавської держави. За хана Хаджі-Девлет-Гірея, який панував у Криму аж 39 років, дружба між слов’янами й татарами настільки зміцніла, що між ними розпочалася мирна торгівля. Сам хан допомагав християнським монастирям.
Але так тривало лише до 1478 р., коли кримський юрт втратив самостійність і ним заволоділи турки. Хан у Криму залишився тим самим, це був один із вісьмох синів Девлет-Гірея Менглі-Гірей, але він мусив визнати себе васалом турецького султана. Відразу після цього політика кримчаків щодо християн змінилася на протилежну.
Причиною такого повороту був, з одного боку, дикий, войовничий і кровожерний характер нового хана Менглі-Гірея, а з другого — той фанатизм, який прищепили татарам їхні підкорювачі турки.
Відтоді й розпочалася ворожнеча запорізьких козаків до татар. До цього долучилася ще й та важлива обставина, що після захоплення турками колишньої грецької імперії та появи їх на Кримському півострові вони стали потребувати маси невільників обох статей, особливо молодих дівчат і хлопчиків. Невільниці були необхідними туркам для вдоволення їхньої азіатської розкоші й насолоди, а хлопчики — для служби в яничарах і різних придворних посад, що вимагали особливої довіри.
Всі невільники загалом мовою мусульман називалися ясирем м; цей ясир і стали з того часу доставляти туркам татари. Для татар, особливо ногайських, які вели кочове життя, мало займалися торгівлею, а ще менше промислами, не мали підкорених народів, з яких можна було брати данину, тинялися диким і безлюдним степом, і були ордою убогих і напівголодних дикунів, постачання християнськими невільниками багатих, лінивих і ласолюбних турків було головним джерелом прожитку і часом навіть життєвого достатку.
